Поволі, наче її ноги були налиті свинцем, піднялася Леоні сходами й рушила до кімнати Ізольди. Коло своєї пані сиділа Маріета. З містечка прибув якийсь невідомий Леоні лікар у високому циліндрі та скромному костюмі зі стоячим комірцем. Супроводжувала його статечна медсестра в накрохмаленому фартуху. Вони були членами постійного персоналу водолікарні, і їх теж викликав мосьє Беяр.

Коли Леоні ввійшла до кімнати, лікар якраз наказав дати пораненій заспокійливий засіб. Сестра закатала Ізольді рукав і встромила голку товстого сріблястого шприца в її тоненьку руку.

— Як вона? — спитала Леоні служницю.

Маріета скрушно похитала головою.

— Намагається не покинути нас, мадемуазеле.

Леоні підійшла ближче до ліжка. Навіть її недосвідченому оку було видно, що Ізольда висить між життям і смертю. Її охопила жорстока всепоглинаюча лихоманка. Дівчина сіла на ліжко й узяла тітчину руку. Простирадла під Ізольдою геть промокли, і їх замінили. Сестра накладала пораненій на лоба смужки холодної лляної тканини, але вони охолоджували палаючу шкіру лише на якусь мить.

Коли заспокійливі ліки подіяли, лихоманка змінилась на холод, і все тіло Ізольди почало здригатися під ковдрою так, наче виконувало танок святого Вітта.

Жахливі спогади про вбивства, свідком яких Леоні нещодавно стала, поволі витісняв страх за здоров’я Ізольди. І цей страх, страх нової втрати, загрожував доконати її психіку. Мати загинула, Анатоль убитий, життя Ізольди та її ненародженої дитини висить на волосинці.

Зійшов місяць. Незабаром настане День усіх святих.

Невдовзі по тому, як годинник пробив одинадцяту, у двері постукали, і до кімнати ввійшов Паскаль.

— Мадемуазеле Леоні, — сказав він стишеним голосом. — Там до вас прийшли… на вас чекають чоловіки.

— Священик? Панотець Соньер? — спитала вона.

Паскаль похитав головою.

— Мосьє Беяр. А також поліція.

Попередивши доктора й пообіцявши Маріеті, що повернеться, тільки-но зможе, Леоні залишила кімнату й пішла слідом за Паскалем по коридору. Біля сходів вона зупинилась і глянула вниз на зібрання чорних циліндрів і плащів у залі. Двоє чоловіків були у формі паризьких жандармів, а третій — у її поношеному провінційному різновиді. І серед цього лісу темного та строгого вбрання вирізнялися світлий костюм і знайома тендітна постать.

— Мосьє Беяр! — скрикнула Леоні й, кинувшись униз по сходах, підбігла до старого та взяла його за руку. — Я рада, що ви тут. — Вона подивилась на нього. — Анатоль…

Голос Леоні затремтів та обірвався. Вона була не в змозі вимовити страшні слова.

Беяр кивнув.

— Я прийшов віддати останню шану, — сказав він офіційним тоном, а потім стишив голос, щоб не почули його супутники. — А як мадам Верньє? Як вона почувається після такого нещастя?