Хазяїн закивав радісно, побіг відчиняти браму, що вела в двір за будинком, залопотів, підводячи очі до неба, й Гюнтер зрозумів, що лише в цій тратторії вони зможуть з’їсти справжні спагетті, такі спагетті можна з’їсти тільки в раю й тут, бо їх готує сам хазяїн, а кращого спеціаліста не знайти у всій окрузі…

Вони пройшли з двору до вузького й темнуватого залу тратторії. Тут стояли довгі столи з грубих дощок, посуд на стойці був з дешевого товстого зеленкуватого скла, та вино, котре хазяїн націдив із бочки, сподобалось Гюнтерові, хоча й коштувало на третину дешевше мінеральної води, яку пила Аннет.

Поки вони вгамовували спрагу, повз тратторію проскочив сірий “форд”: послушник не збрехав — повертався сам.

Гюнтер попередив хазяїна: вони підуть на озеро й можуть затриматись, але той запевнив, що спагетті чекатимуть на них о будь-якій годині, крім того, він має вільну кімнату, і, якщо синьйорині сподобається тут, можна переночувати.

Наче між іншим Гюнтер запитав, кому належить чудова вілла над озером. Хазяїн склав руки, буцімто молився, й поштиво пояснив, що в ній мешкає вельми поважна людина, ім’я якої відомо в самому Ватікані: святий отець ощасливив їхнє містечко, придбавши цей будиночок ще під час війни. На жаль, тепер він рідко приїздить сюди, у віллі живе лише його слуга, якого місцеві жителі недолюблюють за похмурість, та що вдієш — німець, старий холостяк, а мабуть, нема на світі більших відлюдків, ніж старі холостяки.

Базікання цього товстуна можна було слухати цілий день, він просто випромінював із себе доброзичливість і говорив би безперервно — не так-то й легко знайти слухачів у такому маленькому містечку, та Аннет обірвала крамаря: спека, і їй хочеться купатись…

До озера вела стежка просто від тратторії, й вони пішли поміж апельсиновими деревами, на яких тільки-но формувалися зелені кульки.

Не доходячи до озера, Гюнтер поліз у кущі, що відділяли апельсиновий сад від вулиці, — за ними тягнувся високий паркан із загострених металевих прутів, далі починались якісь буйні колючі зарості, що закривали віллу від нескромних поглядів. Від дротяної хвіртки до будинку вела вимощена бетонними плитами доріжка.

Гюнтер залишив Аннет у кущах стежити за тим, що діється біля входу, а сам вирішив обійти навколо садиби. Тільки він зник, як на доріжці з’явились двоє — отець Людвіг і його слуга. Вони йшли повільно, монах, видно, наставляв слугу, бо той кивав і відповідав щось односкладово, а отець Людвіг енергійно жестикулював і все говорив — шкода, Аннет не могла почути жодного слова.