Полковник зупинився, ковтнув води й вів далі з натиском:
— Примушуючи негрів працювати, ми робимо велику, благородну справу насамперед для них самих, для розвитку нації, панове, якщо хочете. Ми здійснюємо в Конго величну цивілізаторську місію, пробуджуємо, і я переконаний в цьому, чорну Африку від віковічної сплячки.
— Автоматними чергами? — запитав Карл.
— Так, автоматними чергами, — не помітив іронії полковник. — Суцільний вогонь випалює все на шляху моїх солдатів. Чесно визнаю, панове, я ніколи не насмілювався рахувати вбитих, що валялись на землі після пострілів моїх “гепардів”. Іноді вся савана вкрита тілами. Всюди кров, відірвані руки, ноги, шматки м’яса… Це все, що залишається від бунтівників.
— Ви маєте плантації в Конго? — обірвав полковника Гюнтер.
— Наївне запитання, — зареготав Пфердменгес. — Ці джунглі й савани виявилися не такими вже й дикими. Плантації кави, бавовнику, масличної пальми… При вмілому землекористуванні це дає непоганий прибуток.
— Але ж ваша професія — лише вбивати, — не стримався Карл.
— У мене є управителі й наглядачі.
Леребур відірвався від магнітофона.
— Як ви вважаєте, Моїс Чомбе може очолити конголезький уряд?
— Моїс Чомбе — один з наймудріших державних діячів, — відповів Пфердменгес. — Він знає, на кого орієнтуватися, й ніколи не підтримуватиме демагогічних гасел про ліквідацію монополій, вигнання плантаторів тощо. Якщо хочете, панове, особисто я вважаю, що без Америки Конго занепаде. Бельгія — тьху, а не країна. Тут потрібна допомога сильної держави, яка плювати хоче на теревені про демократію, незалежність та інші дурниці. Сполучені Штати зацікавлені в урані, кобальті, алмазах, вже не кажучи про катанзьку мідь. Чомбе дасть їм усе це, й Америка допоможе йому придушити так званий національно-визвольний рух.
Цей самовпевнений вбивця давно вже набрид Карлові. Згадував чорне дуло автомата, наведене на нього, й злість туманила мозок.
Певно, в полковника давно вже атрофувалися всі людські почуття, й він нічим не відрізняється від горил, що живуть в тутешніх лісах, навіть гірше — горила вбиває, захищаючись, а цей підвів під вбивства філософську базу: ніколи ще Карл не чув такого відверто-знавіснілого цинізму. Перезирнувся з Гюнтером. Видно, той відчував те ж саме й зрозумів Карла, бо підвівся, поклавши край бесіді.
— Я відверну увагу француза, — прошепотів Карлові на вухо, — а ти порозмовляй з полковником Пфердменгесом.
Карл дивився на Пфердменгеса. Чомусь згадав отця Людвіга. Ні, кузени зовсім не схожі — життя в джунглях і військові небезпеки загартували полковника: підтягнутий, засмаглий і жвавий, незважаючи на свої п’ятдесят з гаком років. У монаха, правда, очі розумніші, а в цього — каламутні, волячі. Карл уявив, як вони наливаються кров’ю, коли полковник шаленіє, й здригнувся: такий справді спокійно переступить через труп і не озирнеться.