Олег — бездоганно поголений, у білосніжній сорочці (полковник царської армії, а прав сорочки сам, і Микола Прокопович, на превелике своє здивування, колись відзначив, що це аж ніяк не принижувало його гідності) — акуратно відкраяв собі шматок булки, розбив яйце з тупого боку. Микола Прокопович вкотре вже спостерігав цю жахливу звичку — вихована людина починав їсти яйце з гострого боку, трохи очистивши його і вибираючи ложечкою. Певне, Олег цього не знає: очистив яйце мало не зовсім і відкусив одразу половину, так їдять круті яйця селяни чи комісари, однак з тих що візьмеш, у кого могли навчитися вишуканих манер, ще вчора мало не личаками щі хлебтали, а тепер наркоми навіть по закордонах роз’їжджають…

Дивно, але сама тільки думка про народних комісарів, котрі узурпували владу й вільно їздять на різні міжнародні конференції і навіть у Париж, примирила Миколу Прокоповича з Олегом і пригасила роздратування, біс з ним, нехай б’є яйця з тупого боку чи навіть ковтає їх із шкаралупою, однаково своя людина, яка і зрозуміє тебе, і підтримає у важку хвилину.

Наче вгадавши потаємні думки Миколи Прокоповича, Олег запитав:

— Чимось стривожені? Неприємності?

Микола Прокопович хотів відповісти, що тепер усе життя — суцільна неприємність, але утримався, бо Марія Данилівна принесла паруючу запашну кашу, та й хіба молена гудити життя, коли дружина усміхається тобі, а на вулицях цвітуть каштани? Проте не міг уникнути ущипливої репліки:

— Які можуть бути неприємності? Просуваємося під керівництвом совдепів до світлого комуністичного майбуття і невдовзі запалимо вогонь світової революції.

Олег Данилович повільно помішав кашу мельхіоровою ложкою, надібрав скраю, де остигла, підважив ложку, наче виловив найцінніший скарб, і одказав цілком серйозно:

— А таки просуваються, це важко заперечити.

— Через неп, — поблажливо посміхнувся Микола Прокопович, — ось що таке приватна ініціатива, людина й чорта за роги візьме, коли їй це вигідно й потрібно. Більшовики породили неп, і він їх уб’є, знищить, як величезна морська хвиля, що трощить усе, навіть камінь.

— Ви справді вірите в це? — запитав Олег. — По-моєму, більшовики прийшли надовго, якщо не назавжди.

— Що? — Микола Прокопович гнівно відсунув тарілку. Слова Олега не лише здивували його, а й глибоко вразили. — Кепські жарти, полковнику!

— Облиште, який я полковник… Усе минулося…

— Це кажете ви — дворянин і офіцер?! Ну, добре, я з різночинців, начебто одного поля ягода з комісарами, й то не примирився з ними.

— Але ж і втратили багато: бути товаришем міністра Тимчасового уряду, потім міністром у Скоропадського — хто тоді не знав професора Василенка!