— Сідай, Таню, — звелів, — і слухай уважно. Перше: безпосередні зв’язки з Павловським обірвати…

— Не дурна…

— Цить, жінко, — металеві нотки з’явилися в Павлюковому голосі. — Сходиш на Львівську, сорок два, дванадцята квартира.

— До Варвари Володимирівни?

— Отже, знаєш куди. Павловський також мешкав там. Розповіси Виноградовій, що саме сталося. Найближчим часом їй треба обов’язково побувати в Павловського, той передасть їй потрібних людей. Явки, паролі й таке інше. Із садиби Богдана Юліановича на вулицю нехай не виходить: депеушники, обпалившись на мені, її вже не випустять. Має тікати через сусідню садибу, у вбиральні задні дошки не прибиті, за нею густий малинник і садочок, а далі — Голосіївський ліс…

— Зрозуміло.

— Нехай перевірить, чи не стежать за її квартирою, Певно, ні. Павловський уже давно у ліжку, за цей час ні я, ні ти, ні Виноградова його не відвідували. Учепилися за нього буквально цими днями, інакше вийшли б і на тебе.

— Який жах! — сплеснула руками Тетяна Пилипівна.

— Не галасуй! Кажу: до тебе їм присікатися важко. Отже, головне, аби Виноградова якнайшвидше перебрала віжки в Павловського. А я…

— Невже й ти злякався, любий? — не без іронії запитала Тетяна Пилипівна.

— Я не з полохливих, але обережний. Зараз ми пообідаємо, потім ти вийдеш на вулицю й добре обдивишся. Якщо немає нічого підозрілого, зупинишся під липою й поправиш зачіску. Речей у мене нема, один легесенький саквояж, на Гоголівську я не виходитиму, а через сусідній двір…

— Шкода, — засумувала Тетяна Пилипівна, — без тебе мені буде важко.

— Я скоро повернусь, — пообіцяв Павлюк, знаючи, що навряд чи хтось зможе затягнути його на Гоголівську.

26

26

— Підіб’ємо перші підсумки, — сказав Горожанин, — робота просувається досить повільно, і її наслідки ніяк не можуть задовольнити нас. Не кажу вже про явні недогляди й навіть провали. Чим можна пояснити те, що вчора помічник оперуповноваженого Осьмушко прогавив чоловіка, який приходив до Павловського? Розкажіть, як це сталося, товаришу Осьмушко.

Осьмушко підвівся й винувато шморгнув носом. Стояв, переступаючи з ноги на ногу, й мовчав.

— Так уже сталося, — сказав нарешті. — Виходить, я негодящий для ДПУ, товариші, і прошу відпустити мене назад у депо. Слюсар я, із залізом звик мати справу, я вам паровоз так відремонтую, що десять тисяч верст без догляду пройде, а тут… — Розвів руки й знову шморгнув носом. — Ніякий я не сищик…

— А я сищик? — приступив до нього Горожанин. — Ти як нашу роботу розумієш, товаришу Осьмушко? Не сищики ми, а політичні працівники, й боремося з контрою, бо таке завдання одержали від Радянської влади.