— Хто йде? — зупинив його вартовий.

— Хіба не бачиш, отаман Грунтенко.

— Не впізнав, пане отамане, звиняйте великодушно.

— Нічого… Це ти, Василю?

— Я самий.

“Василь Гундяк, недотепа, його обвести навколо пальця — раз плюнути”, — подумав Грунтенко. Запитав:

— Усе спокійно?

— Пси й ті не гавкають — по будках відсиджуються. Хто у негідь швендятиме?

— Дивись мені! — пригримнув Грунтенко. — Хто біля казни стоїть? — удав, що не знає.

— Чміль.

— Чміль — надійний! Та все ж перевірю… Сюди нікого не пускати!

— Слухаюсь.

Чміль уже чекав на Грунтенка.

— Скриня, хоч і важкувата, та подужаю, — похвалився.

— Не поспішай. Длугопольський поставив варту на вулиці.

— Як же бути? — засмутився Чміль. — Їх двоє?

— На щастя, один. Василь Гундяк. Зможеш прибрати?

— Це ми запросто!

— То давай…

Вони обережно витягнули скриню на подвір’я, потім Микита сковзнув до воріт. З вулиці долинув лише приглушений дощем зойк — Грунтенко сам підхопив важку скриню й попер її до воріт. Біля хвіртки його перестрів Чміль.