РостиславСамбук ЕСЕСІВСЬКІ МІЛЬЙОНИ

РостиславСамбук

ЕСЕСІВСЬКІ МІЛЬЙОНИ

 Бентежні думки переслідували його, не давали спати. Тепер Карл знав, хто він насправді — син гауптштурмфюрера СС Франца Ангеля, коменданта одного з гітлерівських таборів смерті, військового злочинця, процес якого наробив стільки галасу в пресі.

Карл дізнався про це випадково, побачивши портрети батька в газетах. Власне, це міг бути й не батько, а лише схожа на нього людина, та мати підтвердила: Франц Ангель — його батько.

Так почалася нова смуга в житті Карла Хагена.

Раніше все було просто, спокійно й зрозуміло. Його батько Франц Хаген давно вже розлучився з матір’ю. Займався якоюсь комерцією чи то в Африці, чи то на Близькому Сході, — зрідка з цих районів надходили листи, — і лише раз на два — три роки вони проводили разом літні канікули, але Карл не знав наперед, де й коли батько призначить їм побачення: на Канарських островах чи на розпечених пляжах Персидської затоки. Школи батько не зустрічався з ними в Європі; тепер Карл розумів чому: оберігав їх від свого минулого, а може, боявся, що через них поліція натрапить на його слід.

Він був обережний, Франц Ангель.

Читаючи матеріали судового процесу, Карл дивувався батьковій передбачливості, вмінню зазирати далеко вперед і розраховувати біс його зна скільки ходів у своїй завжди гранично заплутаній і ризикованій грі. Тільки такій обережності вони завдячували тим, що журналісти й досі не натрапили на сім’ю Ангеля, — Карлові ставало моторошно лише від думки про це, хоча іноді, у хвилини душевних сум’ять, хотілося плюнути на все і привселюдно признатися: так, це його батько Франц Ангель! Ну і що ж?

Спочатку Карл був упевнений, що батько діяв не за власними бажаннями, а виконував наказ: знав його як людину ввічливу й сумирну, котра без примусу навряд чи знищувала б людей. Але чи є це виправданням?

Карл жадібно читав матеріали процесу, намагаючись знайти факти, які свідчили б невинність батька. І не знаходив.

Не тому, що Франц Ангель визнавав себе винним у всьому — він поводився на процесі не агресивно, але й не як людина, що змирилася з поразкою й вимолює собі прощення, — хитрував і викручувався, та все ж не міг навести на своє виправдання жодного переконливого факту. Іноді Карлові здавалося, що сам він має їх досхочу. Читаючи в газетах розповіді свідків про те, як батько стеком підштовхував дітей до газових камер, згадував дівчинку, з якою бавився той на пляжі в Лас-Пальмас на Канарах. Мабуть, вона була мулаткою, ота чорнява чотирирічна дівчинка, мала товсті негритянські губи, які лише підкреслювали правильність інших рис обличчя й білизну рівних, наче виточених зубів. Батько високо підкидав дівчинку й ловив її, вони сміялися й обсипали одне одного піском.