І так далі…

Зовсім інший настрій оволодів верхівкою, що засіла по залізобетонних бункерах «Вольфшанце» — «Вовчого лігва» фюрера, вкопаного у болотяний грунт Східної Пруссії поблизу Растенбурга. Вікна «Гітлербункера» та бараків «Лейбштандарту СС», батальйону горлорізів з особистої охорони диктатора, були виключно на північ: фюрер, мов отой нічний кровожерний хижак, не терпів сонячного світла. Він же й назвав нове розташування ставки саме «Вовчим лігвом». Фюрер завжди виявляв неудавану прихильність до людей, в прізвищах яких корінилося слово «вольф»[4]…

Спершу серед штабістів виникла цілковита розгубленість, що відбилася навіть у суперечливих оперативних наказах. На зміну їй прийшла «залізна воля» фюрера. 22 листопада, близько опівночі, генерал-лейтенант Фрідріх Паулюс прийняв по радіо перший «фюрербефель»[5], адресований усьому обложеному в Сталінграді війську:

«6-та армія тимчасово оточена. Я знаю 6-ту армію та її головнокомандувача і певен, що в становищі, яке склалося, вони стійко триматимуться, 6-та армія має відати, що я зроблю все, аби їй допомогти і визволити. Я своєчасно виголошу їй свої накази».

Наступної ночі генерал-лейтенант Паулюс заблагав дозволу на прорив його військ в південно-західному напрямку, назустріч 1-й танковій армії генерал-полковника фон Клейста. А це означало: залишити розрекламований нацистською пропагандою на весь світ Сталінград, місто, падіння якого стало б сигналом до негайного нападу і розбою з боку Японії і Туреччини, які чекали цього вже півроку з військами напоготові.

24 листопада, рано-вранці, в «котел» на швидких радіохвилях пішло «остаточне рішення фюрера». Наказано: 6-й армії міцно закріпитися на своїх позиціях, весь «котел» оголошувався «обложеною фортецею Сталінград», яку повинні визволити новостворювана ударна армія під командуванням фельдмаршала фон Манштейна, 4-й повітряний флот уславленого аса генерал-полковника фон Ріхтгофена, що досі з успіхом діяв на Кавказі, брав на себе харчове і бойове постачання 6-й армії, утворивши «повітряний міст». Було наказано стояти до переможного кінця! Коротко й ясно.

У нервовій лихоманці минали дні. Гітлер нетерпляче ждав звісток із Східного фронту і найбільше — з помпезно проголошеної ним «фортеці». Слово «котел», що було увійшло в мову, вмить зникло як з воєнної термінології, так і з приватного вжитку: його вже ніхто не насмілювався вимовляти й пошепки.

Дні летіли, як миттєві спалахи, а генералітет все не наважувався глянути правді в очі. Він пом’якшував прикрі повідомлення, применшував значення очевидних фактів, намагався витлумачити їх вигідно для себе, як міг, заспокоював стривоженого фюрера. Та й сам щиро не вірив у можливу поразку мало не півмільйонної армії.