Суддя глибокодумно замислився над цією відповіддю.

Скориставшись паузою, Вотсон підморгнув Солу Вітбергу, але цей ображений до глибини душі джентльмен не побачив у ситуації нічого гумористичного.

— Специфічний випадок, дуже специфічний, — заявив суддя, починаючи свій вердикт. — Свідчення двох сторін є абсолютно протилежними. Окрім двох основних учасників, інших свідків немає. Кожен твердить, що напад учинив суперник, і я не маю законних способів установити істину. Але я маю свою приватну думку, містере Вітберг, і тому я рекомендую вам віднині триматися подалі не лише території, що належить містеру Вотсону, а й наших країв узагалі.

— Яке неподобство! — обурено підскочив Сол Вітберг.

— Сядьте, сер! — скомандував суддя громовим голосом. — Якщо ви ще раз подібним чином перервете Суд, то я оштрафую вас за неповагу. Попереджаю — оштрафую на велику суму. А ще суддя! Кому, як не вам, знати про правила пристойності та про повагу до Суду! А тепер — слухайте мій вирок: «Нормою права є те, що до звинувачуваного повинна застосовуватися презумпція невинуватості. Як я вже казав — і повторю знову: в цьому випадку не існує законних шляхів визначити, хто завдав першого удару. Тому — і на мій превеликий жаль, — у цьому місці суддя зробив паузу і кинув на Сола Вітберга гнівний погляд, — по кожній із цих справ я змушений застосувати до обвинуваченого презумпцію невинуватості. Джентльмени, ви обидва — вільні».

— Це треба обмити, — звернувся Вотсон до Вітберга, коли вони виходили із залу суду. Але обурений служитель Феміди навідріз відмовився взяти Картера Вотсона під руку і неквапливо піти з ним до найближчої забігайлівки.

МЕКСИКАНЕЦЬ

МЕКСИКАНЕЦЬ

І

Ніхто не знав, звідки він узявся, а керівники Хунти[46] — і поготів. Цей хлопець був їхньою «маленькою таємницею», їхнім «великим патріотом», а для грядущої Мексиканської революції він — по-своєму — працював не менш заповзято, аніж вони. Люди з Хунти визнавали це неохоче, бо недолюблювали його. Того дня, коли він несподівано з'явився в їхньому переповненому приміщенні, де панували метушня й біганина, всі відразу ж запідозрили в ньому шпигуна — одного з платних агентів диктатора Порфіріо Діаса[47]. Бо надто вже багато їхніх соратників зазнавали страждань у військових та цивільних тюрмах у різних закутках Сполучених Штатів, а декого з них навіть переправляли через кордон, ставили до глинобитних стінок і розстрілювали.

З першого погляду зовнішність хлопця їх нічим не вразила. Бо він справді був лише хлопчиськом років вісімнадцяти, не більше, а на зріст — навіть замалим для свого віку. Він сказав, що звуть його Філіпе Рівера і що він бажає працювати для Революції[48]. І все — жодного зайвого слова, жодного пояснення. Просто стояв і чекав. Ані усмішки на вустах, ані вогника доброти в очах. Рішучий і енергійний велетень Пауліно Вера аж здригнувся в душі. Перед ним постало щось непривітне, загрозливе й безпощадне. Щось зловісне і зміїне чаїлося в чорних очицях хлопця. У них палав холодний вогонь затятості й гніву. Він швидко перевів погляд з облич змовників на друкарську машинку, на якій завзято торохтіла крихітна місіс Сетбі. Вони зустрілися поглядами лише на якусь хвильку — коли вона, на мить відірвавшись від роботи, підвела очі. Проте місіс Сетбі теж відчула присутність чогось невимовленого і неназваного, і це змусило її перерватися. Їй довелося навіть перечитати кілька рядків, щоб знову збагнути сенс листа, який вона друкувала.