Він засміявся і підвівся на ноги. Її пильний погляд бентежив його. До мішків з харчами підлазив собака. Ван-Брант намірився прогнати його і, поки повернеться Ферфакс, поскладати мішки в безпечнішому місці. Тум спинила його порухом руки і встала, все так само пильно дивлячись на нього.

— Ти? — спитала вона тією мовою, що майже не різниться від Гренландії аж до миса Барроу. — Ти?

На її промовистому обличчі можна було прочитати всі запитання, які були в цьому короткому «ти» — і хто він такий, і чого він тут, і що він має до її чоловіка, — одне слово, все.

Брат, — відповів він тією самою мовою, широким рухом показуючи на південь, — ми брати, твій чоловік і я…

Вона похитала головою…

— Недобре, що ти сюди прийшов…

— От переночую і піду.

— А мій чоловік? — палко, з тремтінням у голосі спитала вона.

Ван-Брант знизав плечима. Глибоко десь заворушилось почуття сорому за щось і за когось, і підіймався гнів на Ферфакса. Він глянув на молоду дикунку й відчув, як хвиля гарячої крові залляла його лице. Вона була просто жінка — це й усе. Жінка!.. Давня історія, що вічно повторюється, стара, як сама Єва, і юна, як промінь першого кохання…

— Мій чоловік! Мій чоловік! — палко повторювала вона. Лице їй потемніло, а з очей дивилось на нього кохання Одвічної Жінки, жінки-самиці, що не знає милосердя.

— Тум, — почав він по-англійському, поважним тоном, — ти народилась у північних лісах і живилася тільки рибою та м'ясом, боролася з холодом і голодом і весь час жила найпростішим життям. Але є багато речей далеко не таких простих — ти їх не розумієш і ніколи не зрозумієш. Ти не знаєш туги за далекою домівкою, ти не розумієш, що значить тужити за коханою жінкою. А та жінка вродлива, Тум, у неї благородна краса. Ти була дружиною цьому чоловікові, ти віддавала йому всю себе, але цього дуже мало і це дуже примітивно. Занадто мало й примітивно для людини з іншого світу. Його ти ніколи не розуміла і не можеш розуміти. Так повинно бути. Ти тримала його в своїх обіймах, але ніколи не володіла серцем цього чужинця, що дивився на кожну пору року, як на плями світла й тіні, і думав про жахливий кінець. Мрія, невловима мрія — ось чим був він для тебе. Ти розкривала обійми перед образом і стискала тінь; ти віддавалася людині, але ділила ложе з примарою людини. Так за прадавніх часів було з дочками смертних, коли вони припадали до вподоби богам. А проте ж, Тум, повір, що не хотів би я бути на місці Джона Ферфакса, якому колись безсонними ночами ввижатиметься не золотаве, сонячне волосся жінки, що спить поруч нього, а темні коси подруги, покинутої в лісах Півночі.