Лице Клок-Но-Тонові засвітилось.

— Ти велика людина, Скунду, шаман над усіма шаманами! Я піду. Я завжди пам'ятатиму про тебе. А цей Ла-Лах вправна людина, як ти кажеш?

На губах Скунду промайнула ще слабша, ще менш помітна посмішка. Він зачинив двері за своїм гостем і замкнув їх на подвійний засув.

Сіме лагодив свого човна, коли Клок-Но-Тон з'явився на березі. Він одірвався від роботи, з задирливим виглядом набив рушницю й поклав її біля себе.

Шаман побачив це і голосно гукнув:

— Нехай усі люди зійдуться сюди, на це місце. Це наказує Клок-Но-Тон, той, що шукає і виганяє дияволів.

Спочатку він мав намір зібрати людей у Гуйії в хаті, але треба було, щоб зійшлися всі, а він не дуже був певний, що прийде Сіме, і не хотів ускладнювати справи. «Краще дати Сіме спокій, — подумав Клок-Но-Тон, — він може нашкодити кожному шаманові».

— Приведіть жінку Гунію! — звелів він, люто перебігаючи очима по всіх, що стояли навколо нього. Під його поглядом у кожного по спині пробігали дрижаки.

З натовпу перевальцем вийшла Гунія. Вона схилила голову і відвела очі.

— Де твої укривала?

— Я порозкладала їх проти сонця, аж дивлюсь, а їх уже немає, — заголосила вона.

— Так.

— А все через Ді-Я.

— Так.

— Я його добре налупцювала і ще налупцюю. Це через нього таке лихо спіткало нас, бідних людей.

— Укривала! — хрипло заревів Клок-Но-Тон, передчуваючи, що вона хоче зменшити йому платню. — Укривала, жінко! Ми знаємо про твоє багатство!

— Я тільки розстелила їх проти сонця, — хрипло загугнявила вона. — Ми люди бідні… У нас нічого немає…

Клок-Но-Тон раптом неначе застиг. Його лице огидно скривилось, і Гунія аж відсахнулась. Але він із закоченими очима і звислою щелепою так прожогом скочив уперед, що вона спіткнулась і упала йому під ноги. Він розмахував руками, дико бив ними в повітрі, і все його тіло корчилось і звивалось, неначе з якогось болю. Видимо, йому прикинулася чорна неміч — на губах виступила піна, і все тіло здригалося в корчах.

Жінки жалібно заголосили, коливаючись уперед і назад, а чоловіки один по одному теж підпали під загальну нестямність. Самий тільки Сіме був спокійний. Примостившися зверху на човні, він з глузливою посмішкою спостерігав усе, що відбувалось. Кров предків говорила і в ньому, але він заприсягся найстрашнішою своєю присягою, що не втратить мужності. На Клок-Но-Тона страшно було дивитись. Він шпурнув своє укривало, здер із себе всю одежу і був зовсім голий, тільки пов'язка з орлячих кігтів висіла у нього на стегнах. З криком і завиванням він скажено стрибав по колу, а його довге чорне, як ніч, волосся маяло під вітром. У цьому шаленстві був якийсь дикий ритм. Коли божевілля опанувало й тими, що його оточували, і вони стали похитуватись у такт із ним і вигукувати в унісон з його голосом, він раптом сів на землю і простяг руку з довгим, як кіготь, пальцем. По юрбі пролетів тихий стогін, наче за вмерлим. Люди стояли, скупчившись, ноги в них трусилися, всі дивились, як повільно сунув страшний палець. Разом з ним ішла смерть, а життя лишалося ззаду. Ті, що їх він минув, не відриваючи очей, стежили за його рухом.