І, щоб підохотити всіх, я почав першим. Я чатував на березі Юкону, поки показався перший човен. У ньому було двоє білих. Я підвівся й підніс руку. Вони змінили напрям і підпливли до мене. Той, що сидів на носі, підняв голову, щоб спитати, чого мені треба. Моя стріла просвистіла в повітрі і, вдаривши його просто в горло, відповіла йому за мене. Другий, на кормі біля весла, не встиг прикласти до плеча рушницю, як я простромив його списом — ще два списи у мене лишилося.

— Це перші, — сказав я старим, коли вони зібрались круг мене. — Ми зберемо старих людей з усіх племен, потім ми приєднаємо молодих, тих, в яких ще лишилась сила, і діло піде жвавіше.

Забитих ми покидали в воду, а човна, — добрий був човен, — спалили. Речі всі також спалили, тільки перше переглянули їх. Це були ремінні торби, і коли ми порозрізали їх ножами, то побачили в них багато, багато паперу — такого самого, як оце ти читав, Гаукане. Тих значків, що на ньому були, ми, звісно, не розуміли і дуже дивувались, розглядаючи їх. Тепер я став мудрий і знав, що то були людські слова, як ти мені сказав.

Коли Гаукан кінчив перекладати розповідь про човен, в кімнаті почувсь гомін і легкий рух. Хтось голосно сказав:

— Це та пошта, що пропала в дев'яносто першому році, її везли Пітер Джеймс і Ділені. Останнім бачив їх Метьюз на озері Ле-Барж.

Клерк старанно писав, не відриваючись, і до історії Півночі прилучився новий розділ.

— Мені вже мало чого лишилося сказати, — повільно промовив Імбер. — Усе, що ми зробили, все тут на папері. Звичайно, ми були старі люди й не розуміли. Я, Імбер, і зараз не розумію. Ми потай вбивали далі, і ніхто не знав, що це ми. Постарівши, ми стали хитрі і зрозуміли, що справа йде краще, коли не поспішаєш. Коли білі люди прийшли до нас із похмурими поглядами й гострими словами і забрали шестеро наших молодих хлопців, закувавши їх у залізо, ми зрозуміли, що треба вбивати якнайдалі від нашої землі. Один по одному ми порозходились у далекі, незнані краї — хто за водою, а хто проти води. Це було нелегко нам, бо хоч які ми були рішучі й сміливі, страх перед далекими, незнайомими місцями був найстрашніший для нас, старих людей.

Отже, ми вбивали й убивали, без поспіху і дуже хитро. Убивали в Чілкуті і біля Дельти, від гірських перевалів аж до моря, скрізь, де тільки білі люди таборилися або торували собі шлях. Ми їх убивали, проте користі від цього не було. З-за гір приходили нові, їх усе більшало, а ми старішали, і нас усе меншало. Пам'ятаю, коло Оленячого переходу був табір білого чоловіка, такого маленького. Троє старих напали на нього, коли він спав. Другого дня я натрапив на всіх чотирьох. З них один лише білий ще дихав і мав ще стільки духу, що встиг проклясти мене перед смертю.