— Спробуйте оцей струмочок, — запропонував другого дня вранці Кармак.
«Оцей струмочок» була широка річка, що вливалася в Бонанзу коло займанки «7-а верхня». Приятелі з погордою бувальців поставилися до поради чоловіка, що жив з індіянкою, і замість того змарнували день на Адамовій річці, другій вітці Бонанзи, що видалася їм куди багатшою. Але й тут було те саме: паколи губились аж десь на обрії.
Три дні Кармак давав свою раду, і три дні вони з погордою відкидали її. Та четвертого дня вже нікуди було йти, отож вони подалися вгору «оцим струмочком». Вони знали, що на тій річці майже немає займанок, але й самі не мали великого бажання ставити там паколи. Пішли радше, аби зігнати на комусь свою злість. На той час вони вже зовсім зневірилися й поставали циніками: кепкували геть з усього, ображали кожного чечако, якого здибали по дорозі.
Займанки кінчалися номером двадцять третім. Далі річка була вільна.
— Лосяче пасовисько, — пирхнув Вигадько Мітчел.
А Біл урочисто відміряв п'ятсот футів угору по річці й позначив межу займанки стовпцями. Потім узяв днище із скриньки з-під свічок, на рівному боці зробив написа і прибив його посередині займанки:
Це лосяче пасовисько застерігається за шведами та чечаками. Біл Рейдер
Вигадько прочитав табличку й похвалив її:
— Я такої самої гадки. Мабуть, підпишуся й собі.
Отож Чарлз Мітчел прикрасив табличку і своїм прізвищем. І не один суворий бувалець усміхнувся, бачивши той напис: жарт їм припав до серця.
— Ну як струмочок? — спитав Кармак, коли вони вернулися до табору.
— А хай йому чорт! — відповів Зачмелений Біл. — Ми з Мітчелом вирушимо до Золотого Дна, ось тільки трохи мідпочинемо.