— Валяється в ліжку, — буркотливо відповіла старуха.

— Покличте її, будь ласка, нам треба поговорити всім разом.

Ліля вийшла заспана, із злим, пом’ятим обличчям. Не відповівши на привітання Релінка, сіла на диван.

— Де пан Шрагін? — запитав її Релінк.

— Мабуть, на своєму заводі, — відповіла за дочку Емма Густавівна. — А втім, хто його зна, він нам ніколи не каже, куди йде.

— Ні, Еммо Густавівно, він не на заводі, — зітхнув Релінк. — Ми його сьогодні вранці арештували.

Ліля схопилася рукою за горло і дивилась на Релінка повними жаху очима.

— А що я тобі казала! — істерично крикнула стара.

— Що вам казала мама? — швидко спитав Релінк, не зводячи очей з Лілі.

— Хай вона сама скаже, — ледве відповіла Ліля.

— Я казала їй, що він темна й жорстока людина, — майже урочисто промовила Емма Густавівна.

— Чому ви так думаєте? — повернувся до неї Релінк.

— Боже мій! — сплеснула вона долонями. — Два роки прожити в сім’ї і ні разу не показати себе людиною, в якої є серце.

— Так… Що іще? — запитав Релінк.

Але скільки він не старався, більше хазяйка нічого конкретного повідомити не могла. І тоді Релінк знову звернувся до Лілі:

— А що скажете ви?

— За що ви його арештували? — запитала Ліля.

— Про це згодом. Поки що я хочу послухати вас, ваші враження про пана Шрагіна.

— По-моєму, він хороша і чесна людина, — помовчавши, відповіла Ліля. — Те, що каже мама, — то несерйозно. Їй не подобається його характер. Мені теж його характер не до душі, але людина він хороша… Так, він хороша людина, — виклично повторила вона.

— Дружині чоловік найчастіше здається хорошим, — усміхнувся Релінк.