Наталку нашу причепурили. теж, і вона стояла, обнявшись з Туа (подружки нерозлийвода!) — дівчиною, яка її тоді поцілувала. Ніколи не скажеш, що вона, Наташа, не полінезійка. Та ми зараз усі, в пов'язках на стегнах, у які нас вирядили, схожі були на тубільців. Навіть Адам Варфоломійович і той не відмовився від екзотичного вбрання. Він стояв і про щось розмовляв із вождем.

Спочатку Теарікі запропонував нам сісти неподалік від ями, на широких, сплетених з листя острівної рослини — пандануса циновках. Та, зрозумівши, що ми боїмося вогню, наказав відсунути циновки далі.

Сам він опустився поруч з Паганелем і боцманом.

З десяток полінезійців, за наказом вождя залишивши берег, раптом подалися до високої, під пальмами, хижки. Що вони задумали робити, ніхто не знав.

Я відмовився сідати. І, підійшовши до Наталчиної. подружки — Туа, ввічливо сказав:

— Пардон, мадам!

Дівчина зміряла мене з ніг до голови насмішкуватим поглядом — хтозна, чи зрозуміла вона мою французьку мову! — а потім, простягнувши руку, повела до води.

Сонце от-от мало сісти. Огненний відблиск упав на плесо. Дрібні брижі тремтіли, переливались: то блакитні, то ніби золоті.

Ми ходили з Туа вздовж берега, визбируючи викинуті прибоєм черепашки.

Що воно за краса, ці витвори океану! Пласкі й видовжені, золотисті, коричнюваті — одна краща за одну. І кожна, без винятку, співуча. Притулиш до вуха — вчувається плескіт хвиль, голос вітру, зітхання океану.

— Пауа! — радісно вигукувала Туа і, нагнувшись, брала на піску невеличку перламутрову стулку: з таких у неї, помітив я, виготовлено намисто.

Ну й гострозоре ж дівчисько! Поки я віднайшов дві-три черепашки, Туа вже мала їх повну жменю. Простягнула: бери, мовляв. Я відмовився. Та, помітивши, що вона ображається, взяв дарунок. Дівчина зраділа, почала збирати ще і ще. Вона заспівала, тихо-тихо, ніби шепіт пальмового віття, коли серед нього заплутається вітер. Я не розумів слів, не знав, про що пісня, та відчував, що вона — прекрасна.

«Туа, Туа!» — до себе говорив я. Русалка знадлива, що перешіптується з хвилями.

Ці довгі, як пасма морської трави, коси; густа, гаряча засмага, глибокі, зоряні очі. Вся вона ніби зіткана з сонячного прядива, виколисана хвилями й вітром. І в голосі її вчувається поклик океанського простору, квиління чайки, рокіт прибою.

Мені здається, я ще ніколи так гостро й сильно не відчував краси моря, його всевладності й манливості. І коли це почуття мене заполонило, воно ще більше підсилило, вихопивши з глибин мого серця примовкле, але незгасне… Рідні поля, стежки мої росянисті, я так скучив за вами і ніколи, ніде, навіть у помислах, ні на хвилину не забував про вас!