На Матіа ми зустрічали остров'ян несповна розуму.

— Таравана, — говорили про них односели.

Молоді, здорові хлопці своїми вчинками нічим не різнилися від малих, а то й гірше — ставали загрозою для інших.

Чого вони збожеволіли і що означала та загадкова таравана, ми не знали. Та Адам Варфоломійович з властивою йому допитливістю з'ясував.

— Таравана, — мовив, — це затьмарення розуму. Ми, науковці, звемо його інакше — емболія, від грецького слова «клин». Виникає вона і внаслідок глибокого занурення. Від надмірного тиску водяної товщі в кровоносних та лімфатичних судинах людини утворюються згустки, так звані емболи, що закупорюють судини, викликаючи смерть або тяжке захворювання. Ось чому серед шукачів перлин так багато нещасних, яких полінезійці звуть таравана.

Острів лишився далеко позаду. Перетинаючи навкіс лагуну, човни один за одним поспішали до сусіднього, що лежав на захід від Матів, суходолу.

З океану повівав прохолодний вітерець, і ще хвилину тому спокійне плесо помережилось дрібними зморшками хвиль. Вода ніби покрита парчею — золоті, багряні прожилки. От-от мало зійти сонце.

Toy не став підпливати, як інші, до берега, а взяв праворуч і наблизився до коралового рифу, за яким з-під води витикались почорнілі брили — мілина. За нею відразу починалась синювата прірва лагуни.

Вода була прозора. Перехилившись через борт, я розгледів і дно, й громаддя коралів на ньому.

«Глибочінь — далеко за двадцять метрів», — відзначив подумки.

Зупинились. Toy кинув на воду линву з ваговитим грузилом на кінці, вдягнув захисні окуляри і скочив униз. Я встиг помітити лише його тінь, потім і її поглинула глибочінь.

Через якусь хвилину він випірнув. Перекинувся слівцем із напарником, і ми попливли далі — на середину лагуни.

Глибини тут значно більші, і, скільки я не вдивлявся, дна розгледіти не міг… Його сповивала примарна синя темрява, зверху ледь-ледь підсвічена першими променями сонця. Та ця безодня якраз і вабила Toy.

Розмотали довжелезну линву, кинули на воду. Коли грузило торкнулося дна, полінезієць вибрав слабину. Було її не більше сорока сантиметрів — усе, що лишалося від п'ятдесятиметрової мотузки.

Кінець наміцно прив'язали до балансира — дерев'яної колоди, що підтримувала рівновагу човна. Хвильку помовчали… Toy взяв сплетений з кори кошик, у який збирався складати морські скарби. Надів окуляри. Тепер можна й пірнати.

Я себе вважав непоганим нирцем, такої думки про мене всі товариші. А ось тепер зрозумів, що моя підводна вправність — ніщо в порівнянні з майстерністю Toy. Вода — його стихія, в ній він почуває себе, мов риба.