Побувати на березі мені не вдалося. Стомлений корабельними клопотами (цілий день ми фарбували каюти), я заліз у напнутий на палубі намет і заснув.
Мавпи, баобаби, пальми… Солодкий сон раптом обірвався — мене кликали на вахту.
Продерши заспані очі, знехотя побрів на місток.
Над світом стояла заворожлива південна ніч. Вона була сповнена пахощами квітів, сріблострунно пронизана голосами цикад, зловіщим реготом птахів, що раз у раз озивалися з джунглів пагористого острівця, неподалік якого зупинився «Садко».
Небо, всіяне зорями, цвіло, полум'яніло, передавало барви морю, віддзеркалюючись у його загадковій глибині.
— Гараж! Гараж! — гукав у переговорну трубу, прокладену з ходової рубки в машинне відділення, вахтовий матрос.
— Чого тобі? — почувся звідти басовитий голос.
— Запрягай кобилу! — наказав Кукса, переводячи стрілку машинного телеграфа з помітки «Стоп» на «Малий вперед».
Внизу глухо загупало: мотористи розкочегарювали двигун.
Судно здригнулось, гостроносий форштевень проорав слід — і вода збурилась, закипіла, стала схожою на вилиняле полотно.
Спотикаючись об хвилі, «Садко» попрямував від острова, над яким ніч згортала вітрила.
— Гараж, кажете?
Капітан тут як тут з'явився в рубці.
Кукса, мій напарник по вахтах, довготелесий, мовби з переломленим навпіл станом хлопець, якого всі звуть Куком (а мене встигли охрестити Васько да Гама), не випускаючи з рук стерна, випростався на повний зріст.
— Я… я… — перекочувались в орбітах тернини його чорних злодійкуватих очей.
— Зайдете після вахти.