На вузькій паперовій стрічці самописець креслив профіль дна: глибокі урвища, гірські кряжі, окремі вершини.
«Малює, наче рука нетями», — посміхнувся океанолог, розглядаючи щербатий частокіл підводних гір, що його вимережував самописець.
Він хотів було йти з каюти, як раптом побачив: екран гідроакустичного апарата «ожив» — на ньому з'явилися характерні звукові точки.
З проміжком у кілька секунд вони надходили з океану, мов краплі дощу, падаючи на чутливу електромагнітну стрічку.
Звідки вони, хто їх посилає? Юрко не міг на це відповісти. Єдине, в чому був упевнений: імпульси надходять з якогось потужного випромінювача.
Я стояв біля стерна, коли в сусідній рубці пролунав телефонний дзвінок.
— Візьміть трубку! — озвавсь Стецько Мегерович.
Впередзорячий Сашко Кукса поспішив до апарата.
— Кук — на дроті! — відчеканив. — Це вас, Мегеровичу, — і передав трубку штурманові.
Дзвонив Юрій Ступа. Він про щось сповіщав і просив доповісти капітану.
— Гаразд, — заспокоїв його Стецько Мегерович. — Не гарячкуй, хлопче, ще раз уважно перевір: можливо, просто щось заїло. Ану, Куксо, стань до стерна, а ти, Гайовий, збігай в ехолотну! Довідайся, що там скоїлось.
Юрка я застав розгубленим.
— Нічого не розумію, — нервуючи, говорив він. — Звукові хвилі наростають. Враження таке, що вони оточують нас. Поглянь, стрічка ехограми зовсім почорніла, перетворилась на суцільну пляму.
Я відчув, як, вібруючи, несподівано затремтіли перетинки, підлога, апаратура в лабораторії.
Дрижання охопило корпус корабля. Воно діяло паралізуюче і не було схоже на вібрацію, що виникає внаслідок шторму та під час роботи суднових двигунів.
Тіло моє тремтіло, наливалося втомою, серце прискорено калатало. А десь із самої глибини єства піднімався, розпираючи груди, безпричинний жах.
Я помітив, що океанолог зблід. Його очі з розширеними зіницями виказували муку.
— О-ох! — зойкнув Юрій і, обм'якнувши, кулем повалився на підлогу.