Казкове царство Атлантиди: одноокі велетні, динозаври, інші потвори й страховиська. І водночас — суперечливість яка! — вродливі люди-атланти, нечуваний розквіт культури. То, може, була й Гондвана…

На підступах до банки Корона, зачепившись якорем за грунт. «Садко» зупинився. Пірнаюче блюдце от-от мало вернутися з глибин.

Ми з Куксою після вахти всілися в затінку тенту на високому півбаці («Пивбочка в кінці Дерібасівської», — як його називають хлопці) і знічев'я роздивлялися притихле плесо моря.

Хвиль не було. Синювата товща води віддзеркалювала силует «Садка», наші схилені обличчя.

Я глянув на Сашкове відображення у воді і розсміявся. Кошлатобровий, з гачкуватим носом та пишною бородою, він нагадував грізного вождя Атлантиди.

— Ти чого? — запитав Кукса.

— Смішинка в очі вскочила… А якщо відверто — насмішив твій вигляд: бороду бачу, філософа — ні.

— A, — зареготав Сашко. — Так, да Гама (говорив мені Окань), любили висловлюватися латиняни.

Потім я, настроївшись на ліричний лад, ще пильніше почав удивлятися в глибочінь.

Вода переливисто вигравала під сонцем. Всевладне сяйво наповнювало її невгасним огнем.

Була то якась жива, рухлива й об'ємна картина — полотно, знизу обрамлене м'якими тонами й півтонами темряви, де, мов на гравюрі, кожен промінець окреслював борозенку. Губи мимохіть прошепотіли:

Я напружив уяву — і справді в дзеркалі води побачив веснянкувате, з дугами брів та ямочками на щоках Наташине обличчя. Бо так воно й повинно бути: якщо довго про когось чи про щось думаєш, те неодмінно постане наяву. А про Наталку — нехай вона, одначе, не гордує! — я думаю більш, ніж досить. І от — галюцинація.

Потім її миле обличчя розтануло, і на мене глянули чиїсь допитливі, неземні очі.

Де я бачив це вродливе, з профілем камеї обличчя, ці чутливі, напіврозтулені уста, яких легенько торкнулася усмішка? І сам собі відповів: Гондвана.

Такою ось чарівницею в образі камеї привиділась вона, виникла з потаємних глибин моря й моєї приколисаної підсвідомості — я ж бо думав про неї не раз.

Підійшли Альфред Заєць і Юрій Ступа.

Я розповів їм про видиво.

— Усі ви на «Садку» трохи того…

Альфред значуще покрутив пальцем біля скроні.

— Крім тебе, звичайно, — на свою адресу сприйняв дошкульний натяк Ступа, ще й досі ображений недовірою, з якою поставились до його слів про «голос моря».