Усе почалося з приїзду Сенишина до Києва…

Буває ж таке: причепиться мелодія, куплет пісеньки чи просто якесь безглузде речення — і сидять у мозку, наче цвях. Десь він чув, що це нібито відхилення від нормальної психіки. Подумавши таке, Рутковський зіщулився. Лише на мить відчув ляк і холод у спині, поворушився в кріслі й випростався, наскільки дозволяли прив’язні паси. Чортівня якась. Нерви в нього — як міцні мотузки: найкращі лікарі дійшли такого висновку. Визирнув у вікно — літак уже пробив хмари і йшов на посадку. Ще кілька хвилин і…

Усе почалося з приїзду Сенишина до Києва…

Невдовзі вони знову зустрінуться, Юрій Сенишин уже чекає на нього; умовилися вчора по телефону — ще вчора він говорив з Юрком із Торонто, і ось уже «боїнг» сідає в мюнхенському аеропорту. Півдоби від Канади до Західної Німеччини, переліт, до якого Рутковський готувався мало не рік.

Бо влітку минулого року Юрій Сенишин приїхав до Києва…

Літак торкнувся аеродромного бетону зовсім нечутно, Максим зітхнув і розстебнув паси. Не поспішав виходити, десь напівсвідомо відтягуючи зустріч з Сенишиним.

Митник навіть не глянув у валізу Рутковського. Максим підхопив її і вийшов до залу, одразу побачивши Юрія. Так, це був його двоюрідний брат Юрко Сенишин, Максим легко впізнав його: високий, ставний, ще моложавий, хоч і з передчасними залисинами та сіткою ледь помітних зморщок попід очима. А поруч нього чорнява, з високою кучмою волосся, зовсім юна жіночка. Міг подумати: Юркова дочка, якби не бачив фотографії Іванни. Навіть у київському готелі на тумбочці біля Юркового ліжка завжди стояв знімок Іванни. Сенишин не крився, що закоханий в неї і тепер, через десять років по одруженні; їй не менше тридцяти, а вигляд — мов у двадцять.

Юрій ступив крок назустріч Максимові, лише крок чи два, не більше, привітно помахав рукою, усміхнувся і щось сказав дружині.

Іванна підвела на чоловіка очі, проте не відповіла, знов утупилася в Рутковського: дивилася насторожено й очікувально. Високий, ще вищий за її чоловіка, русявий, з широко поставленими темними очима, усміхнений, у сірому, гарно пошитому костюмі.

Певно, Іванна уявляла Рутковського зовсім іншим, бо подив застиг у її очах: він не зник навіть тоді, коли Юрко обійняв Максима й вони розцілувалися. Нарешті й вона усміхнулася і подала Максимові руку, він поцілував її, либонь, вона не чекала цього й здивувалася ще більше, бо очі округлилися.

— Це все? — глянув на валізу Юрій.

Так, це було все Максимове майно. Рутковський підхопив валізу, подолавши не дуже рішучий опір Юрія, ще раз глянув на Іванну й усміхнувся їй розуміюче й поблажливо, немов пробачав здивування й настороженість мабуть, сподівалася побачити затурканого, в лантухуватому костюмі селюка, котрий соромився б і червонів, принаймні почувався ні в сих ні в тих, натомість з’являється молодик у костюмі, либонь, кращому, ніж у її чоловіка, і навіть цілує їй руку…