Як у тебе справи, старий? Куди ти пропав?

Учора весь день намагався тебе видзвонити, але всі старі номери заблоковані. Чувак, приїжджай якнайшвидше. Кидай усе — це дуже важливо! Терміново потрібна твоя допомога.

P. S. Присягаюся, ти не пожалкуєш!»

P. S. Присягаюся, ти не пожалкуєш!»

Знаючи Тьомикову тягу до різних халеп, щось у тому «ти не пожалкуєш» мене вельми насторожило. А втім, за хвилину до того, як отримати цей лист, хтось переказав мені, що вчора мене розшукував один з моїх колишніх клієнтів. Питався, куди поїхали двадцять залізничних цистерн з соляркою, які я сплавив йому місяць тому. А як я можу знати, куди, в дідька, вони поїхали? «Укрзалізниця» возить свої цистерни туди, куди їй заманеться. Тож у мене виникло сильне бажання знову міняти номер телефону і швиденько «летіти у вирій», подалі від надто допитливих клієнтів. Тому, не гаючись, я зібрав свої манатки і рвонув до Києва…

Я застав Тьомика, як завжди, за пляшкою пива, пакетом чіпсів перед телевізором. На кухні поралась його нова, незнайома мені дівиця. За вікном у темряві розмірено шурхотів по асфальту дощ.

— Здоров! — кинув я з порогу.

— Привіт! — бовкнув Тьомик у відповідь, не піднімаючись з місця.

Я пройшов до вітальні і без запрошення впав у крісло навпроти — у цьому домі мені дозволялося практично все.

— Паршива погода, — сказав я.

— Ага. Хочеш пива? — Тьомик говорив так, наче ми не бачились півдня, а не півроку.

— Давай.

— І чіпси бери.

Кілька хвилин ми мовчали, сьорбали пиво і хрумкали чіпсами. Зрештою я запропонував:

— Ну, давай, викладай свою справу.