— Так, і мені щиро шкода вас. Адже ви жертва страху, нерозуміння. Частина російської інтелігенції і військових одразу зрозуміли, за що треба боротися. Вони залишилися на батьківщині, пережили розруху і голод і тепер разом з своїм народом святкують Перемогу.

— Як вам вдалося обманути мене, старого професіонала! Адже я вважав себе королем розвідки. Мені завжди щастило. Може, ви нарешті скажете, навіщо вам потрібен був такий розвалюх, як я? Адже тоді, в кав’ярні, коли ви ніби ненароком залишили мені газету, ви не думали про те, що я, хворий і старий, зможу викрасти у Шлітсена якісь матеріали і передати їх росіянам? Чесно кажучи, я вважаю, що вони не дуже й потрібні вам. Наскільки я тепер розумію, ви чудово поінформовані про все. Що ж примусило вас піти на цей крок і, очевидно, дечим ризикувати, якщо ви опинилися в одному літаку зі мною? Адже ви супроводжуєте мене в Москву не для того, щоб витягти з мене ще дещо. Я вже й так, як кажуть, остаточно розколовся. Це зрозуміли всі, хто розмовляв зі мною в Берліні. Летіти в радянському літаку в ролі помічника Нунке — теж неможливо. Отже, вами керувало щось інше. Якщо так чудово законспірованому розвідникові довелося виїхати. А може, це випадковий збіг обставин і ваше повернення не пов’язане з моєю зрадою?

Григорій хотів щось відповісти, але старий перебив його.

— Е ні, братику мій, якщо вірити моїй інтуїції розвідника, ви рятували вашого приятеля Домантовича, чи не так?

— Не будемо уточнювати: ні вам, ні мені це ні до чого. А втім, ваш перехід у радянський сектор справді вивів з-під вогню наших розвідників, на яких упала підозра. Що ж стосується мого термінового виїзду з Німеччини, то ви, як розвідник, зрозумієте мене: я виконав своє завдання…

— Що ж, молодий чоловіче, спасибі вам за все. Більшовики не раз кричали на весь світ, що хочуть перевиховати людей, розкрити всім очі, розповісти про правду, про справжній гуманізм… Вважайте, що ви виграли бій…

Григорій підвівся, мовчки потис старому руку і вийшов.

ЕПІЛОГ

ЕПІЛОГ

Яскраве літне сонце вривається у вікна кабінету. Григорій Гончаренко скінчив свій робочий день. Прибрав розкладені на столі папери, деякі сховав у сейф, інші акуратно розклав по шухлядах і замкнув. Підійшов до вікна, посміхнувся.

«Точність, як в аптеці», — чомусь майнула у мозку ця безглузда фраза.

Внизу на тротуарі стояла Марія, обвішана згортками і пакунками, з великим букетом квітів. Тоненька, струнка, вона з висоти п’ятого поверху здавалася зовсім дівчинкою. А за спиною її, наче атласний шлейф, простерся рожево-блакитний газон. Григорій дуже любив квіти. Якийсь київський садовод висадив ціле поле незабудок, а серед них розкидав кущики рожевих тюльпанів — такі собі маленькі вогнища.