Урешті-решт, ми потрапили в ту саму ущелину, з якої вирушали на «екскурсію». Увечері, залишившись на самоті, я знайшов якийсь військовий стрій зеленого кольору, який горяни використовували замість подушки. Я вдягнув цю форму і спустився з гір. Досі я вважаю, що то був найрозумніший мій вчинок у цьому житті. Десь зо два дні я сходив з гір і вийшов до військового табору, в якому були європейці у такій самій зеленій формі. Уже підходячи до воріт, я помітив кількох принишклих дехкан, котрі витягували з довгого дерев’яного ящика невелику ручну ракету. На той час я вже зрозумів сутність східної гостинності, тому зняв автомат з плеча і спробував їх обійти. На жаль, я так і не навчився ходити нечутно. Вже перший мій крок був почутий правовірними, і слава Аллаху, що я встиг розрядити в них автомат швидше, ніж вони зметикували випустити в мене ракету. На стрілянину відразу ж збіглися бійці з військового табору. Четверо душманів виявилися прошитими моєю чергою. Один із них уже був у гостинах в Аллаха, інші тільки намірялися. Симпатичні хлопці у військовій зеленій формі заходилися мене обіймати. Потім підійшов офіцер, міцно поцілував мене, при цьому мало не обдерши носа жорсткими вусами. Мені дали медаль з нормальним європейським текстом. Окрім медалі, мені відразу ж оголосили відпустку на двадцять діб. Вони подумали, що я — контужений, і тому не розмовляю з ними та не відповідаю на їхні запитання. Мене відвезли на джипі в Кабул, а звідти вже переправили до моря, до найдивовижнішого, наймирнішого у світі міста. Це місто не мало ймення. Його називали так: МІСТО ДЛЯ ВІДПОЧИНКУ ГЕРОЇВ ВОРОГУЮЧИХ АРМІЙ.

Це було прекрасне місто. На моїх очах низенькі одноповерхові будиночки важко зітхали вапняковими боками і спросоння сліпали вузькими вікнами. Кипариси потягувалися та підрівнювали своє гілля. А люди, що повиходили на вулицю, видавалися неквапливими птахами, що неохоче пливли вслід повітряній течії.

Через день після приїзду в мене виникла думка, що я віднайшов давно втрачену батьківщину. Я приїхав уранці. Вийшов з машини й тут же побачив перед собою білий, наче фата нареченої, дім. Я підійшов до нього і погладив долонею вапнякову стіну, ще не нагріту вранішнім сонцем. А потім звів долоні в молитовному жесті й відчув приємну шерехатість вапнякових крупинок, що залишилися на шкірі. Якщо ваша доля не нагадувала кульку для пінг-понгу, то ви не зрозумієте мене. Просто будь-яка війна відчувається спочатку долонями, потім — очима. Вони привчають ваші долоні до холодного металу, до гладеньких боків снарядів, до бруду, в який доводиться кидатися під час обстрілів. Ваші долоні поступово грубішають, і тоді може настати найстрашніше — атрофія чуттєвості, коли ваша долоня не зможе відрізнити розжарене жерло гармати від ніжної жіночої руки. Якщо це сталося — можете прощатися з життям, вам його більше ніколи не полюбити. Вам видається, що життя — це короткий перепочинок між атакою і контратакою. Зі мною, дякувати Богу, цього не трапилося. Я не дав привчити свої долоні до війни. І тепер мене тішить кожен дотик до дерева, до будинкової стіни, до жінки, котра намагається зрозуміти мене. Я знаю, що я живий, і це, мабуть, найголовніше.