— У нас удома порожнісінько хоч покотися, — кинула вона сусідці. — Сходжу-но я в місто, і ми з дівчам сяк-так перебудемося, доки не повернеться чоловік.

Погода того вечора була холодна й вітряна; дарма оповідачка переконувала молодицю не ходити до Лісса на ніч: «Ти змокнеш, Мері, мрячить, а вітер, так і дивись, принесе зливу».

Щоб сходити до міста з приморського села, потрібно не менше трьох годин швидкої ходи, та Мері не послухала оповідачку. «Досить мені колоти вам очі, — зауважила молодиця, — вже й без того нема майже жодної родини, де я не позичила хліба, чаю чи борошна. Заставлю каблучку, та й годі».

Вона сходила, вернула додому, а назавтра занедужала: жінка лежала у гарячці й марила; негода й вечірня мжичка вбила її двостороннім запаленням легенів, як сказав міський лікар, нагодившись на виклик добротливої оповідачки. Вже за тиждень одне місце на двоспальному ліжку Лонгрена порожнювало, а сусідка переселилася в його будинок глядіти й годувати дівчинку. Їй, самотній удові, це було завиграшки. До того ж, — додала вона, — без такого нерозуменяти нудно.

Лонгрен поїхав до міста, звільнився, попрощався з приятелями й вирішив плекати маленьку Ассоль. Доки пискля не трималось як слід на ногах, удова жила в матроса, заступаючи сирітці мати, аж ось прийшла мить, коли Ассоль уже не простяглася на долівці, занісши ніжку через поріг, і Лонгрен рішуче оголосив, що тепер він сам усе робитиме для дівчинки, і, подякувавши вдові за невгамовне співчуття, зажив самотнім життям удівця, зосередивши всі помисли, надії, любов і спогади на маленькій істоті.

Грошей по десяти роках мандрівного життя на руках у чоловіка лишилося негусто. Він став до справи. Незабаром у міських магазинах з’явилися його іграшки — майстерно зроблені маленькі моделі човнів, катерів, однопалубних і двопалубних вітрильників, крейсерів, пароплавів — одне слово, того, що він близько знав, що, з огляду на характер праці, почасти заміняло йому гуркіт портового життя й мальовничий труд плавань. У такий спосіб Лонгрен заробляв стільки, щоб жити в межах помірної економії. Нетовариський з природи, він, після смерті дружини, ще більш замкнувся й дедалі частіше тікав од людей. Іноді на свята його бачили в трактирі, але бувалий моряк ніколи не сідав, а похапцем перехиляв за стійкою склянку горілки й ішов геть, коротко кидаючи навсібіч «так», «ні», «здрастуйте», «прощай», «нічогенько собі» — на всі звертання й кивки сусідів. Гостей він не терпів, тихо спроваджуючи їх не примусом, а такими натяками й вигаданими обставинами, що відвідувачеві не залишалося нічого іншого, як вимислити якийсь привід, аби, бува, не засидітися.