І Ота справді на всьому розумівся, чи, може, тільки вдавав, що розуміється; те, до чого брався, він вивчав доти, поки справді не починав розуміти. Був бляхарем, інструментальником, електротехніком, механіком… виконував здебільшого ті роботи, з якими раніше не стикався. Але у нього все виходило, отож незабаром Ота впевнився, що він — майстер на всі руки, і дуже цим пишався.

В Епінаку Ота Скала прожив два роки, гордий і задоволений. Навесні третього року посварився з бригадиром, чистим директом[2] поклав його на землю, зрозумівши з того, що його боксерський хист іще не пропав.

Але пишався він цим, на жаль, усього кілька секунд. Коли бригадир полетів у куток майстерні і, чіпляючись руками, звалив на себе купу мотлоху, впав навзнак і глухо застогнав, Оту пойняв страх од власної сили, і він накивав п'ятами.

Таким фіналом своїх успіхів у Епінаку він уже не пишався. Щось казало йому, що він дав маху, до того ж виявився поганим боксером, маючи надто гарячу голову й надто легко піддаючись паніці.

Ні, тікати йому не треба було. Ні в якому разі. Треба було підійти до тієї руїни в кутку й хлюпнути на неї водою. Треба було сказати: «Друзі до смерті! Тепер ви принаймні бачите, що жартувати зі мною не можна!..» Або щось подібне. А він замість цього послав туди двох горілчаних братів, які вчасно нагодились, і забрав своє манаття…

І ось тепер він гойдався на пароплаві, плив до Марокко й гомонів з якимсь паном Дантоном, котрого ще не бачив в обличчя, знав тільки на ім'я, і мав відповісти на запитання:

— Яке ремесло? Який бізнес?

— Автомеханік, — сказав він нарешті. Йому здавалося, що з усіх ремесел це найблагородніше, найславетніше і справді інтернаціональне. Одне слово, ремесло всіх ремесел.

— О! — вигукнув невидимий пан Дантон. — Це прекрасно! Це чудово! Знаменито!

Потім запала тиша, тиша пароплава, де насправді немає тиші, бо металеві стіни стугонять од гуркоту машин і натиску хвиль. Серед глибокого, безперервного гудіння, яке розхитувало стареньке тіло «Менари», серед гуркоту турбін іноді виринав високий звук — це хвилі били в борт пароплава і з плеском відкочувалися назад. Вони облизували «Менару» й хилили її на один бік. Потім на другий. Хитавиця. Сюди — туди. Ліворуч — праворуч. Уперед — назад. Краще заплющити очі й ні про що не думати. Усе минуле, здається, лишилося далеко позаду…

Ота Скала заплющив очі й спробував ні про що не думати. Забув про пана Дантона. Але не забув про пароплав; навіть у сні, який незабаром здолав його, відчував це безперервне погойдування…

2

Ота прокинувся з думкою, яка засіла в голові ще до того, як він заснув: «Усе минуле, здається, лишилося далеко позаду…»