Десь у четвертому чи п'ятому секторі зустріли Абдулу. Протовпився назустріч людському потокові з Тота на руках. Його очі перелякано обмацували кожного стрічного. Побачив Раджа і Янга — і аж собачку впустив з радощів.
— Немає ніде синьйори… А Тота в коридорі спіймав, бігав і скавучав, бігав і плакав.
— Може, встигла виїхати, — сказав Радж.
Пройшли і п'ятий і шостий сектори, тут було найбільше збіговисько людей. Тут не було диму, не дійшла сюди ще й нафта.
Посідали всі троє на бетонний парапет, який захищав дорогу від хвиль прибою. Дивилися, як котяться на берег брудні вали, дивилися ліворуч, на дельфінарій. Він ще був цілий, ще нібито існував, але здавалося, що його вже й не було.
«Що ж далі? Чим усе закінчиться?» — боляче нило в кожного серце.
Одне тільки знали хлопці: вони не туристи, утікати їм нікуди. Їхня доля зв'язана з Раєм, з архіпелагом Веселим.
І майбутнє Веселого зв'язане з ними…
Сонце було над самим заходом. Воно раз у раз ховалося за чорні, страшні клуби диму. На таке сонце і Янг уже міг дивитися без окулярів.
Сховається сонце, але настане ранок, і воно знову зійде.
І сходитиме ще не один раз…