Чемно вибачившись перед Гізелою, Хорст пройшов до кабінету професора. Барон підвівся йому назустріч, привітався, запросив сідати, почастував коньяком. Розмова точилася вільно, невимушено… Барон привітно усміхався, про щось розповідав, запитував. До речі, про що він тоді запитував? Цікавився справами організації. Розпитував про батька. Навіщо? Адже старий давно помер. Мати вийшла заміж за чистокровного арійця. Той усиновив Хорста, дав йому своє прізвище, так що з генеалогією у нього все гаразд. Питання давно вирішено, і всі ці роки ні в школі, ні в університеті не піднімалося. Та й батько його не був ні євреєм, ні комуністом — італієць, комерсант, в антидержавних справах не замішаний. Мабуть, усі ці тривоги — наслідок перевтоми, і тільки. Міг же Дітц просто поцікавитись людьми, які керують сьогодні мюнхенським гітлерюгендом. Кінець кінцем, це його прямий обов'язок. Так воно, певно, і було. Адже перш ніж запросити його для бесіди, барон майже годину розмовляв з Гуго. Гуго фон Глевіц давній друг, вісім років сиділи за одною партою. Ні, Гуго не міг сказати про нього щось погане. Отже, все те дурниці.

Машина проскочила міст над холодним, малахітовим плесом Ізару, обігнула сіре громаддя Німецького музею і вискочила на Терезієнштрасе. Починався Гайдхаузен — аристократичний район міста. Ліворуч крізь оголені осінні липи тьмяно виблискував Ізар. У цьому задумливому парку не бувало людно — будь-кого сюди не пускали. Терезієнштрасе теж ніколи не бачила натовпу. Два-три десятки перехожих за день, переважно челядь, яка обслуговує фешенебельні вілли. Хазяї цих новітніх замків, пивні і автомобільні королі, не ходили по Терезієнштрасе пішки.

Хорст кинув оком на годинник, вмонтований поруч із спідометром. «Тільки п'ятнадцять хвилин на восьму, а Гуго наказав прибути о дев'ятій. Куди подіти час?» Шарфюрер легенько притис педаль. «Майбах» уповільнив біг і, стиха пофиркуючи, поплив золотавою рікою присипаної листям вулиці. Крізь дерева замаячили стіни особняка професора фон Глевіца. Тихо, немов затаївши подих, машина підкотила до воріт.

Деякий час шарфюрер сидів замислений, дивився пустими очима крізь вітрове скло, а думками був далеко, за сотні кілометрів від Терезієнштрасе. Уже не вперше йому доводиться виконувати «делікатні» доручення Гуго фон Глевіца. Минулого тижня двічі ганяв машину и Ліндау. Цієї ночі простелиться перед ним шлях на Інсбрук. А куди поженуть завтра? Ці нічні вояжі досить таки набридли йому. Спочатку, коли їздили разом з Гуго, було навіть цікаво. Таємничі зустрічі на швейцарському кордоні, якісь типи в насунутих на очі капелюхах, їм передавали важкі, наче камінням набиті валізки, і все те без жодного слова — надзвичайно романтично. А потім гроші, ресторани, нічні кабаре — Гуго вміє обставити все з таким блиском, що дух захоплює, немов летиш кудись у прірву в шаленому вихорі солодкого чаду. О, Гуго мастак на такі діла. А тепер Гуго категорично відмовився говорити про начинку шкіряних валізок, під страхом смерті заборонив заглядати всередину, але Хорст і без того знає, що йому доводиться возити по ночах до швейцарського кордону. Якось один із тих типів ненароком розкрив на його очах валізку… А втім, яке йому діло до того, що там у валізках. Гроші платять — і добре. Гроші не пахнуть. До того ж він діє за наказом самого рейхсюгендфюрера Артура Аксмана. «Важливе завдання рейху!» — принаймні так пояснював Гуго. Він натякав, що за ці послуги Хорст дістане нагороду. А воно було б незле. Шарфюрера полонили солодкі мрії. Він уявив собі, як повитягаються від заздрощів фізіономії недругів, коли він з'явиться в університеті з муаровою орденською стрічкою в петлиці. Однак насолода від тих честолюбних думок втішала його недовго.