— Гей, механіку, де ти там? — долинув знизу, з землі, знайомий голос.

Олекса виглянув у вікно. Біля паровоза стояв бритоголовий, з почервонілим і спітнілим обличчям інженер Мазепа.

— Як у тебе з вугіллям? — важко дихаючи і ніжно доторкаючись до своєї лисини, запитав він. — Ще на рейс вистачить?

— Якщо в Угорщину чи Чехословаччину поїду, то вистачить туди й назад.

— А води?

— Трохи треба додати, кубиків з п'ять.

— Топка не зашлакована?

— Почистимо, поки воду братимем.

— Більше я ні про що не питаю. А букси і підшипники і весь паровоз, звичайно, в ідеальному порядку?

— Начебто так, — скромно відповів Сокач.

— От і добре. Поведеш празький поїзд з делегатами Всесвітнього конгресу прихильників миру.

На головному шляху станції Явір прокладено чотири колії: дві вузькоколійних — для закордонних поїздів і дві ширококолійних — для радянських. Сюди й були подані вагони празького експреса, прикрашені національними прапорами СРСР, Китаю, Румунії, Угорщини, Чехословаччини, Польщі та інших країн.

Олекса поставив «Галочку» в голові поїзда задовго до його відходу. Стоячи біля вікна, він не зводив очей з дубових дверей залу, звідки повинні були виходити на посадку делегати Всесвітнього конгресу прихильників миру.

Першими вийшли в синіх куртках і чорних м'яких туфлях китайці. Їх було, як підрахував Олекса, сорок чотири чоловіки. Два рослих, широкоплечих юнаки несли величезне червоне полотнище з білими ієрогліфами. Олекса, звичайно, не знав китайської мови, але він легко догадався, що було написано на китайському прапорі. Мир і дружба! Геть війну! Хай живе перемога волелюбних народів!.. Тобто те, що написане на прапорі кожної делегації.

Тисячі яворян, які стояли на пероні вокзалу, проводжали гостей бурхливими оплесками і вітальними вигуками. Китайці, всі як один, посміхаючись, дружно піл повідали: «Мир і дружба!», «Мир і дружба!»

Олекса палко, з усієї сили, плескав у долоні. Як ти любив зараз цих смаглявих, ледь-ледь жовтошкірих і чорнявих солдатів миру, як пишався ними, які вони всі для нього рідні…

Йому хотілося зіскочити з паровоза і обійняти кожного. Олексі здавалося, що китайці досі, хоч з часу війни минуло немало років, овіяні димом боїв, і на їх обличчях він бачив відблиск великої перемоги на Янцзи, в Пекіні, під Нанкіном, у Шанхаї.

Один китаєць — невеликий на зріст, кремезний, широкоплечий, з великою, наголо остриженою головою, чорноокий, з дуже зморшкуватим лобом і білозубою посмішкою — відокремився від групи своїх товаришів, які пішли в вагон, і побіг до паровоза.

— Шань-го! — промовив він з захопленням, милуючись «Галочкою». — Красуня! — додав він на добрій, хоч і не без акцента, російській мові. — Ти механік? — спитав він, дивлячись на Олексу знизу вверх.