На два махи Павел опинивсь кроків за двісті від Капока. Молодий негр карлючивсь у траві, обливаючись кров'ю.

— Гама она! Гама она! — хрипким і слабовитим голосом вигукував він.

Павел утретє підбіг і вгледів Гаму. Схопивши вдвох пораненого, вони швидко потягли його назад. З плеча в хлопця цебеніла кров.

— Капоко помре? — запитав Гама.

Вигляд у нього був геть розгублений.

— Не вмре! — відповів Павел, уникаючи дивитись хлопцеві у вічі. — Його тільки подряпало списом! То ж тобі не отруйна стріла!

— Гамба, врятуй Капока! — Проскиглив Лія, нахилившись над товаришем. — Він же найкращий син племені! Врятуй його! Бенгас дуже сумуватиме за ним!

Решта хлопців, оточивши пораненого, тупцювали на місці, з переляку не здатні й слова вимовити. Тільки Гама, дивлячись на свого товариша, якого намагались отак підло вбити, аж шаленів од обурення. Задерши голову до неба, він повторював:

— Це все наробила вождева бранка! Вона невдячна й підла!

Потім сумно глянув на географа:

— Білий чаклуне, врятуй життя Капока! Покропи його жовтою водою!

Капоко терпляче лежав, заплющивши очі, міцно зціпивши зуби й стиснувши кулаки. Він навіть не стогнав. Але напнені жили в'язів та рясний піт на виду свідчили про нестерпний біль. Та воїн і зараз тримався, як герой. Недаремно старійшини обрали його вождевим наступником.

Тільки коли спирт вогнем обпік рану, Капоко скреготнув зубами, й у куточках стулених повік йому блиснули сльози.

Так пролежав він добру годину. А коли розплющив очі й побачив схилене над собою Гамине обличчя, то всміхнувсь і ледь чутно промовив:

— Гамо, я живий! Не хвилюйся за мене… І не сердься… Гаубау мали право так учинити.

Гама обурився:

— Що говорить син Кабанги, наймудрішого старого воїна племені! Що я чую? Вони хотіли тебе вбити, а ти!..

— Гаубау охороняють свою країну. Молода бранка їм сказала, що ми ночували в му-касекерів, їли їхнє таро, печені батати і ямс. А мукасекери все це награбували в гаубау… І награбованим пригощали нас! То чому ж ти сердишся на гаубау?.. Вони вчинили справедливо.

Гама хотів щось сказати Капокові, але тільки ворухнув губами й збентежено закліпав очима. Лія від сорому одвернувсь. Решта тубільців похнюпила голови. Тільки тепер хлопці усвідомили, що їхній учинок не міг не розгнівати навіть найсумирніших людей у світі.

— Бенгас сердитиметься, — докоряв і собі, й іншим поранений. — Він не простить Капокові… Не простить Гамі, Лії, Онді…