На південь від селища стриміла в небо рудувата скеля. Очевидно, десь там біг струмок, бо стежиною туди й звідти сновигали молодиці з глеками на головах. Проминаючи білу людину, вони зупинялися й допитливо дивились услід. У холодку лід хлібним деревом, поспиравшись на бамбукові ціпочки, сиділо кілька дідів. Вони жували бетель або попихкували люльками з довгими очеретяними цибуками й розмовляли між собою. Двоє чоловіків лагодили стріху на хатині. Поряд на траві сиділа купка дівчат та хлопців, які в'язали з листя кокосової пальми мати й подавали їх угору покрівельникам. Неподалік літній негр стулкою черепашки краяв лозиння виткого чагарника на тоненькі стяжечки. З тих стяжечок тубільці плетуть гарні браслети, які носять над ліктями та попід коліньми.

З-поза хатин вийшла ціла метка жінок. Вони з мотиками та якимись серпами квапились на вгороди, певно, сьогодні трохи припізнившись. Мотики та серпи не були схожі на тубільні: мали добре виклепане й трохи загнуте лезо.

Оце сільськогосподарське знаряддя та шкіряні верзуни на вождевих ногах свідчили за те, що тут таки живе біла людина, про яку гомонять племена навіть на узбережжі.

Тубільці уважно роздивлялись Павла.

Змащені пальмовою олією, настояною на духмяному зіллі, вони оточили його щільним кільцем і про щось галасливо гомоніли своєю незрозумілою мовою. Павел дослухався до кожного згуку. Хоч він знав уже чимало слів мови бігів та мопів і вмів уживати їх, але з вуст оцих людей досі не почув жодного знайомого слова.

Коли Павел слідом за вождем підійшов до купки хлібних дерев, з-за них вихопився молодий тубілець із перев'язаною рукою і, люто загарчавши та скреготнувши зубами, раптом щосили вдарив Павла головою в плече. Павел з несподіванки поточивсь, але втримався на ногах. Натовп гнівно загорлав на зухвалого юнака. Зупинившись, вождь сердито насупив сиві брови й щось суворо сказав. Кілька дужих рук ухопили хлопця, мов обценьками, й відштовхнули геть.

— Сана Балкан! — мов сам собі буркнув тубілець, який крокував поруч географа.

Павел не повірив власним вухам. Невже цей чоловік назвав ім'я його батька? Радість гарячою хвилею хлюпнула Павлові в серце, перелила через вінця й спалахнула на осмаленому сонцем та степовими суховіями обличчі. Він озирнувсь на тубільця, що вимовив дороге ім'я, але того вже й слід прохолов.

Павел знову згадав своїх вірних хлопців. Що з ними? Де зараз Домбо, лагідний, довірливий, меткий Домбо? Адже в хлопчика, крім нього, тепер не лишилося жодної близької людини! А от маєш: загубив десь малого…

Якийсь тубілець штовхнув Павла, зареготав і відскочив назад.