— Що він каже? — спитав Павел.

Старий у відповідь усміхнувсь, поплескав тубільця по плечах і запропонував йому стільчик. Тубілець сів, але дзиґлик неначе мулив йому. Гість неспокійно совавсь, виглядав надвір і без упину щось торохтів своєю мовою.

— Що він каже? — знову запитав географ.

— Ай прийшов просити ліків, щоб полікувати дощ! — одказав, сідаючи й собі, старий Балкан. — Якщо біла людина «загоює» рани, то чому вона не може вилікувати дощ, коли той десь у дорозі заслабував? Біла людина всеможна, бо прилетіла сюди з зірки, де живе її плем'я…

— Невже ти їм таке ото казав? — не повірив Павел.

— Ой сину, сину! — зітхнув старий. — Скільки я торочив колись: ні з якого Місяця я не падав. А вони люди добрі, але наївні — не йняли віри!

— Ну, то й що?

— Нарешті чаклун племені переконав їх, що я таки не впав з Місяця. І знаєш, як? Він сказав їм: біла людина прийшла до нас не з Місяця, а з'їхала по промінчику з зірки. Ось як!

Павел аж за боки хапавсь. Але старий Балкан насварився на нього пальцем:

— Ти, сину, не регочи! Немає нічого кумедного в тому, що люди неосвічені. Вони ніколи не полишали межі земель гаубау. Тільки коли я вирядив їх зі жменькою діамантів до арабських торгівців у пониззя Замбезі, вони переконалися, що, крім їхньої річки, в якій старому горобцеві по халяви, є ще «Велика гримуча вода». А ось того, що існують і моря та інші материки, вони навіть уявити собі не можуть.

Прихильно глянувши на тубільця, Павел дістав тютюну, скрутив цигарку й подав йому. Ай понюхав, висмикнув кілька волоконець, ізжував і вдоволено погладив себе по грудях — смачний «алан»! Цигарку ж обережно загорнув у банановий листок, сховав у нашийну торбинку й пішов собі.

До самого обіду вже ніхто не приходив. Тільки Домбо заглянув і залишив пістолет, бо, мовляв, люди жахаються «вогненного лука». Негреня було надзвичайно веселе. Туга за батьком поступово стихла й сьогодні він уперше прийшов з ненамащеними глиною руками. Павел запитав про Капока. Той уже почав уставати, але ще слабий та захлялий, через те не виходить з хатини. Домбо також розповів, що вождь з великим гуртом уночі подавсь на полювання. Після перших дощиків дичина почала повертатись на старі пасовиська.

Павел кілька разів питав батька за португальських дигерів, за каторжників, але старий відмахувався, супив брови, й очі йому спалахували гнівом. Видно було, не хотілось йому пригадувати щось дуже неприємне.

По обіді батько пішов до своєї альтанки, а Павел подавсь обстежувати селище. Забіг до носіїв, навідав Капока. Й тільки тепер дізнався про всі подробиці тієї похмурої ночі: сам Онда розповів. Коли гаубау забили географові памороки й потягли з собою, щойно звільнений від пут хлопець дременув у той бік, де над пальмами сяяли відблиски вогнища. Та ще й не свінуло, як воїни Гагами оточили носіїв. Тих було більше, ніж намистинок на шиї в Онди. Капоко наказав не чинити опору. Лише Домбо, причаївшись у кущах, натиснув на гачок свого «малого вогненного лука», але пістолет дав осічку, певно, давненько не змащуваний. Тоді хлопчик, старанно замаскувавши його під набедреником, виліз і підніс тремтячі рученята догори…