Та тільки тепер зрозуміла, як нелегко переживав Савицький кожну їхню сварку. За ті дні, що вони не бачилися, він помітно змарнів. Потемнілі повіки, глибші, ніж звичайно, зморшки робили його усмішку вимученою, майже жалюгідною. Та й тон, яким він говорив, був надто неприродний. І Наталі раптом стало соромно за все разом — не тільки за свої підозри, але й за те, що було раніше: за свої численні вибрики, за зухвалі слова, за нікчемну браваду, яку вона вважала запорукою своєї незалежності і яка, певно, завдавала йому великих прикрощів…

Вона одразу забула про свої тривоги, заметушилася, заторохтіла не згірше за Аллочку:

— Ніяких ресторанів. Купимо все в гастрономі і поїдемо до нас… Суп і компот у нас є, картоплі насмажимо, так що обід буде. У мене навіть десь була пляшка «Тетри». Пам'ятаєш, ми в Криму пили? Чудове вино… Ти вибач, що я не подзвонила — була страшенно зайнята. Довго ждав мене? Розумієш, два місяці не була на тренуваннях, думала, вже вигнали… Я з цією справою зовсім збожеволіла. Але я виправлюсь. Чесне слово! Хочеш, поїдемо зараз до загсу, подамо заяву? Спершу до загсу, потім у гастроном, а тоді до нас обідати. Гаразд?

— Гаразд, — розсміявся Савицький. Рисочки зморщок на його обличчі розійшлися веселими промінцями, а згодом і зовсім розгладилися.

Із загсом їм не пощастило — саме була перерва. Чекати не захотіли — поїхали в гастроном. Купили чого треба, чого й не треба. Коли все принесли додому, Ірина Дмитрівна спитала:

— Гості будуть?

— Ніяких гостей, — сказала Наталя, — самі все з’їмо.

Сказала весело, та одразу й замовкла — зустрілася очима з Іриною Дмитрівною, зрозуміла: мама не забула вчорашньої розмови. І знову туга зчавила Наталине серце. Правда, вона ще всміхалася до Костянтина Михайловича, метушилася на кухні, ввімкнула радіолу і навіть потягла його танцювати. Але тривожні думки знову обсіли її. Савицький одразу помітив переміну в її настрої. Після обіду, коли вони лишилися самі, спробував з’ясувати, що з нею всі ці дні коїться.

— Дівочі думи та сумніви мучать. Раніше не мучили, а тепер почали мучити, — буркнула Наталя.

— Не вельми дотепно, — сказав Савицький.

Наталя не встигла відповісти — задзвонив телефон. Голос у трубці був їй незнайомий.

— Наталю Сергіївно, вас турбує Петров. У мене до вас незвичайна справа. Вислухайте до кінця — це в ваших інтересах. Якщо ви в кімнаті не самі — утримайтеся від запитань. Усе, що треба, я скажу… Ви мене слухаєте?..

— Слухаю.

— Тільки не хвилюйтеся. Усе не так страшно, як може здатись.

— А коротше можна? — перебила його Наталя, думаючи, що її хтось розігрує.