Та прибирати в неділю Наталі не пощастило — вранці по неї заїхав Кулінич.

— Збирайся, їдемо в ліс до партизанів, — тоном, який не припускав заперечень, велів він.

Наталя спробувала відмовлятись, але він накричав:

— Я не питаю, хочеш ти їхати чи ні. Поїдеш! Це не запрошення — наказ. Даю три хвилини на збір.

— Їдь. Звісно, їдь, — підтримала Ірина Дмитрівна. — Хоч трохи на повітрі побудеш. Та, мабуть, і я сьогодні не зможу зайнятися домашніми справами. — Вона чомусь затнулася, а потім поквапливо додала — Ще встигнемо прибрати — до свят більше тижня.

У Лисичанському урочищі Наталя була двічі. Коли ще вчилася в школі, з подругами ходила в дводенний похід по місцях бойової слави. А вдруге приїздила туди з Костянтином Михайловичем Савицьким. Це було три роки тому.

Тепер Лисичанське урочище було зовсім інше: біля підніжжя невисокого пагорба, на якому стояли обеліски, лежала чиста гладінь нещодавно спорудженого водоймища. Його протилежний берег упирався в греблю міжрайонної електростанції. За електростанцією, скільки сягало око, було видно поля. Водоймище немовби заступало дорогу лісові: могутні сосни зупинилися» біля самісінької води. Зате на північному сході від пагорба ліс густів крислатими ялинами, тремтливими берізками, непролазними заростями ліщини.

Недалеко від обелісків на великій утоптаній галявині, посеред якої лежав порослий мохом валун, зібралися колишні партизани загону «Месник». Звісно, не всі — це не був традиційний збір — приїхало чоловік п’ятнадцять-вісімнадцять. Крім Лежнєва, Кулінича, Нетреби, Наталя знала ще двох-трьох. Спершу вона почувала себе ніяково. Однак довго ніяковіти їй не дали — примусили чистити рибу для юшки. Ніхто не сидів без діла: одні розпалювали вогнище, другі збирали для нього ламань, треті готували стіл.

Поступово Наталя оговталась і, коли юшка була готова, хотіла навіть узяти на себе роль господині. Але Нетреба відібрав у неї ополоника.

— Розливати юшку — це вже бойове завдання, — сказав він.

— Так, так, — підхопив Лежнєв, — це можуть робити тільки втаємничені.

Коли розлили по кухлях «бойові сто п’ятдесят», підвівся Кулінич.

— Затискуємо молодь, — усміхаючись до Наталі, сказав він. — У гості запросили, а не довіряємо навіть ополоника.

— Очевидно, довір’я треба заслужити, — всміхнулась і собі Наталя.

— Якби не заслужила — не сиділа б тут з нами, — звів брови Кулінич і повернувся до товаришів: — Ми зібралися не заради того, щоб випити до юшки. Хоча й без цього наш збір не був би збором. Та не в тому річ. Ми прийшли сказати нашим товаришам, які лежать довкруж: був іще один бій, і ми перемогли. Не все було гладко в цьому бою, не все вийшло так, як хотіли. Та хіба який бій проходив гладенько? Я кажу це не тому, що хочу виправдати себе й інших, — за свої промахи ми відповіли насамперед перед судом своєї совісті. Але, думаю, у нас є підстави випити ще за одну перемогу. За те, що вже не ходитимуть по землі, не їстимуть наш хліб люди, негідні носити це високе звання.