Потім слово знов беру я. Я розпитую товаришів про тутешні найзручніші для втечі місця. В кімнаті зчиняється гамір. Дега й Галгані таке й на думку не спадало. Зате Шаталь вважає, що в одному з садків можна збити пліт. А Гранде, виявляється, працює ковалем у «робітні». «Робітня» — це майстерня, де є свої маляри, столяри, ковалі, муляри, водопровідники — близько ста двадцяти чоловік. Вони обслуговують будинки адміністрації. Дега — головний бухгалтер, він допоможе мені вибрати таку роботу, яку я схочу. Гранде обіцяє сприяти мені в картярській грі, отже, я добре житиму на виграні гроші, не витрачаючи тих, що в капсулі. Згодом я пересвідчуюся, що грати в карти дуже цікаво, хоч і дуже небезпечно.

Неділя минає напрочуд швидко.

— Уже п’ята година, — каже Дега, який носить на руці гарний годинник. — Треба повертатися до табору.

На прощання Дега дає мені п’ятсот франків, щоб я міг пограти в карти, — інколи в нашій палаті складаються непогані партії. Гранде дарує мені чудовий ножик, лезо якого він загартував власноручно. Це грізна зброя.

— Носи його при собі завжди, вдень і вночі.

— А якщо обшук?

— Обшуки найчастіше роблять тюремники-араби. І коли вони когось бояться, то ніколи не знаходять у нього зброї, навіть якщо намацають її.

— Тепер побачимося вже в таборі, — кидає Гранде.

Перше ніж піти, Галгані каже, що зайняв для мене місце в своєму кутку й що вони приймуть мене до свого гурту (в гурті всі харчуються разом і мають спільну касу). Дега ночує не в таборі, а в адміністративному будинку.

Ми тут уже три дні, але я просиджую ночі біля Клузйо і ще не розібрався в житті палати, де нас чоловік шістдесят. Згодом Клузйо стає гірше, і його переводять до окремої палати, де лежить іще один тяжкохворий. Шаталь нашпигукав Клузйо морфієм. Він боїться, що той не доживе до ранку…

У залі по тридцять ліжок обабіч проходу завширшки три метри. Майже всі вже зайняті. На всю залу — дві гасові лампи.

— Он там грають у покер, — каже мені Матюрет.

Я підходжу до картярів.

— Чи я можу бути п’ятим?

— Еге ж, сідай. У нас мінімальна ставка — сто франків. Починаючи грати, треба мати три ставки, тобто триста франків. Ось жетон на триста франків.

Я даю двісті франків на збереження Матюретові. Парижанин Дюпон каже мені:

— Ми граємо за англійськими правилами — без джокера. Знаєш?

— Так.

— Тоді роздавай карти.

Швидкість, з якою грають ці люди, неймовірна. В цій грі подвоювати ставку треба вмить, інакше ведучий гри кричить: «Ставку подвоєно пізно», — і ти лишаєшся з носом. Тут я відкриваю для себе новий прошарок каторжан-картярів. Вони живуть з карт, для карт і картами. Їх цікавить тільки гра в карти. Вони забувають про все: ким вони були, на скільки їх покарано, що можна зробити, аби змінити своє життя. Їх не цікавить, хто їхній партнер у грі — хвацький чолов’яга чи ні, їм аби тільки грати.