І ось я вже ходжу вранці й увечері на рибалку. Барабулька ловиться чудова. Щодня по три-чотири кілограми риби я віддаю наглядачам. Санторі задоволений: стільки риби й лангустів йому ніхто ніколи не приносив. Нерідко під час відпливу я ловлю до трьохсот лангустів.

Учора на Дьябль прибув лікар Жермен Гібер. Море було спокійне, і він приплив з руайяльським комендантом та своєю дружиною. Вперше на наш острів ступила жінка. Як сказав комендант, ніколи ще жодна цивільна особа не висаджувалась на Дьябль. Я понад годину розмовляв із своєю прекрасною жінкою. Вона пройшла зі мною аж до лави, на якій сидів колись Дрейфус і дивився в бік Франції, що відкинула його.

— Якби цей гладенький камінь міг розповісти, про що думав Дрейфус… — зітхнула вона, торкнувши рукою лаву. — Метелику, ми й справді бачимося з вами востаннє — адже ви сказали, що маєте намір невдовзі ще раз спробувати втекти. Я молитиму Бога, щоб він вам допоміг. І прошу вас, перше ніж вирушити в дорогу, посидьте хвилинку на цій лаві, яку я погладила, торкніться її. Так ви попрощаєтеся зі мною.

Комендант дозволив мені посилати лікареві по в’язці лангустів і риби. Санторі теж не має нічого проти.

— Прощавайте лікарю, прощавайте, пані!

Коли шлюпка відпливає від причалу, я намагаюсь якомога невимушеніше махати їм рукою. Пані Гібер дивиться на мене широко розплющеними очима, мовби промовляючи: «Завжди пам’ятай про нас, ми теж тебе ніколи не забудемо!»

Лава Дрейфуса стоїть на вершині північної коси острова, яка здіймається над морем більш ніж на сорок метрів.

Сьогодні я не вудив рибу. У прибережному рибнику в мене ще понад центнер бара6ульок, а в залізній бочці, прив’язаній ланцюгом, — понад півцентнера лангустів. Тож можна не йти на рибалку. Я маю що дати й лікареві, Санторі та індокитайцеві й залишити собі.

Йде 1941 рік, я вже одинадцять років у неволі. Мені тридцять п’ять років. Найкращі свої літа я провів у камерах та в карцерах. Тільки сім місяців я прожив на волі серед індіанського племені. Діти, які, мабуть, народилися від мене у двох індіанок, уже мають вісім років. Який жах! Як швидко минає час! Озираючись назад, я згадую ті години, ті хвилини, іноді такі довгі й нестерпні, що склали мій шлях на Голгофу.

Тридцять п’ять років! Де поділися Монмартр, Біла площа, Пігаль, бал у Пті-Жарден, бульвар Кліші? Де тепер Ненетта зі станом Мадонни, справжня камея, яка, поїдаючи мене з розпачу своїми великими чорними очима, крикнула в судовій залі: «Не журися, мій любий, я приїду туди до тебе?» Де тепер Реймон Юбер зі своїм «нас виправдають»? Де ті дванадцять шкарбунів присяжних? А фараони? А прокурор? Що роблять мій батько й сестри зі своїми родинами в німецькому ярмі?