Сільвен від мене метрів за сто попереду, тільки трохи праворуч. Товариш дивиться в мій бік і киває головою. Мабуть, хоче щось гукнути, але його горло, здається, не здатне видати жодного звуку. Рокіт хвиль стих, тепер, крім крику птахів, нам ніщо не заважає чути один одного. Від мене до джунглів метрів п’ятсот, а від Сільвена — на сто чи сто п’ятдесят метрів ближче. Та що він робить, той дебелий йолоп?! Сільвен підводиться і злазить із плота! Чи не з’їхав мій товариш з глузду?! Йому не слід нікуди йти, а то він, ступивши кілька кроків, уже не зможе повернутися до плота. Я хочу свиснути йому, але в мене нічого не виходить. Я ще маю трохи води, отож випиваю її і намагаюсь крикнути, щоб зупинити Сільвена. Та мені не вдається видобути із себе жодного звуку. З намулу виділяються бульбашки газу, отже, він тільки зверху покритий тонкою шкіркою, а під нею — багнюка, і тому, кого вона полонить, буде гаплик.

Сільвен обертається до мене й робить якісь знаки, але я не можу їх зрозуміти. Я теж махаю йому руками, бажаючи сказати: «Ні, не покидай плота, ти не дійдеш до джунглів!» Але він стоїть по той бік мішків, і мені не видно, далеко він від них чи близько. Спершу мені здається, що Сільвен не відійшов далеко від плота і, якщо стане грузнути, зможе прив’язати себе до нього.

Та раптом я зрозумів, що Сільвен відійшов далеко, загруз і тепер не може вибратися з багнюки й повернутись до плота. До мене долинає його крик. Тоді я лягаю на свої мішки долілиць, занурюю руки в намул і відштовхуюсь від нього. Мішки зрушують з місця, і так я просуваюсь уперед метрів на двадцять. Потім, підвівшись і поглянувши праворуч, бачу свого товариша, свого побратима, якого вже не затуляють від мене його мішки: він по пояс загруз у намулі. Від плота його відділяють десять метрів. Страх повертає мені голос, і я кричу: «Сільвене! Сільвене! Не сходь із місця, ляж на намул! Спробуй вивільнити ноги!» Вітер доносить до нього мої слова. Сільвен їх почув. Він киває головою, даючи мені знати, що все зрозумів. Я знову лягаю долілиць на мішки й гребу руками в намулі. Лють додає мені сили, і я досить швидко посуваюся ще метрів на тридцять до Сільвена. На це пішла ціла година, але тепер я вже зовсім близько від нього, за якихось п'ятдесят-шістдесят метрів.

Я сиджу з обмащеними намулом руками та обличчям і намагаюся протерти ліве око, в яке потрапила солона багнюка. Сіль так пече, що я тепер не можу дивитися не тільки лівим, а й правим, бо воно сльозиться. Нарешті я знову бачу Сільвена: він не лежить, а стоїть, тільки тулуб його визирає з намулу.