— Боже милосердний, прости мені, що я не вмію молитися, але подивись на мене й побачиш, що мені бракує слів, аби віддячити тобі за те, що ти привів мене сюди. Боротьба була важка, нелегко мені випало підійматися на Голгофу й нести хрест, який поклали на мене люди і, звісно, якщо я зміг подолати всі перешкоди й зберіг здоров’я до сьогоднішнього святого дня, то це тільки тому, що ти допоміг мені. Що я маю зробити, аби довести, що я щиросердо вдячний тобі за твої благородні діяння?

— Відмовитися від бажання мститися.

Я почув, чи мені здалося, що почув ці слова? Не знаю, але вони так грубо вдарили ляпасом мене в обличчя, що я майже згодився з тим, ніби справді їх почув.

— О ні! Тільки не цього вимагай від мене. Ці люди завдали мені стільки страждань. Як я можу вибачити нечесним фараонам чи лжесвідкові Полену? Не вирвати язика жорстокому прокуророві? Це неможливо. Ти просиш у мене забагато. Ні, ні й ні! Шкодую, що мушу заперечити тобі, але нізащо я не можу відмовитися від помсти.

Я виходжу з будиночка, тримаючи себе в руках, щоб не розкиснути. Ступаю кілька кроків по своєму городі. Тото поправляє стебла квасолі, щоб вони вилися по тичках. Усі троє — парижани. Тото, цей уламок злочинного світу з вулиці Лапи, кишеньковий злодій корсіканець Антарталья, який упродовж багатьох років позбавляв парижан їхніх гаманців, діжонець Депланк, що вколошкав такого самого, як він сам, сутенера, — підходять ближче. Вони дивляться на мене, і їхні обличчя сяють радістю від того, що я нарешті вільний. Безперечно, незабаром настане і їхня черга.

— Ти не приніс із селища вина чи рому, щоб відсвяткувати свій від’їзд?

— Даруйте, друзі, але я був такий розчулений, що не подумав про це. Пробачте мені мою забудькуватість.

— Ну що ти! — каже Тото. — Нема чого тобі вибачатися. Я зараз зварю всім добру каву.

— Ти щасливий, Метелику. Позаду стільки років боротьби… І ось ти остаточно вільний. Ми раді за тебе!

— Сподіваюся, скоро настане й ваша черга.

— Певна річ, — зітхає Тото. — Капітан сказав мені, що кожні два тижні відпускатиме на волю одного з нас. Що ти збираєшся робити далі?

Я трохи вагаюсь, — боюся видатися смішним цьому засланцеві й двом каторжанам, — потім хоробро відповідаю:

— Що я збираюся робити? А тут усе й так ясно: чесно житиму й працюватиму. У країні, яка виявила мені довіру, соромно було б учинити якесь правопорушення.

Я чекаю від товаришів іронічної відповіді, але вони, на превеликий мій подив, усі троє заявляють:

— Ми теж вирішили жити чесно. Ти маєш рацію, Метелику. Це буде нелегко, але венесуельці варті того, щоб їх поважати.