Аллан Квотермейн

Розділ І Я ЗУСТРІЧАЮСЯ ІЗ СЕРОМ ГЕНРІ КУРТІСОМ

Розділ І

Я ЗУСТРІЧАЮСЯ ІЗ СЕРОМ ГЕНРІ КУРТІСОМ

Може здатися дивним, що, доживши до п’ятдесяти п’яти років, я вперше беруся за перо. Не знаю, що вийде з моєї розповіді і чи вистачить узагалі в мене терпіння довести її до кінця.

Озираючись на прожите життя, я дивуюсь, як багато я встиг зробити і як багато мені довелося пережити. Напевно, і життя мені здається таким довгим тому, що надто рано я був полишений на самого себе. В тому віці, коли хлопчики ще навчаються в школі, я вже змушений був працювати, торгуючи всіляким дріб’язком у старій колонії⁴. Чим я тільки не займався відтоді! Мені довелося і торгувати, і полювати, і працювати в штольнях, і навіть воювати. І тільки вісім місяців тому я став багатою людиною. Тепер я володію великим багатством — я ще сам не знаю, яке воно велике, — але не думаю, що заради цього я погодився б знову пережити останні п’ятнадцять чи шістнадцять місяців, навіть якби заздалегідь знав, що все закінчиться благополучно і я так розбагатію. Я скромна людина, не люблю крові й насильства, і, відверто кажучи, мені страшенно набридли пригоди. Не знаю, навіщо я збираюся писати цю книгу: адже це зовсім не моя справа. Та й освіченою людиною я себе не вважаю, хоч і дуже люблю читати Старий заповіт⁵ і легенди Інголдзбі⁶.

Усе ж спробую викласти причини, що спонукали мене написати цю книгу.

По-перше, мене просили про це сер Генрі Куртіс і капітан Гуд.

По-друге, я зараз перебуваю у себе в Дурбані, і робити мені все одно нічого, оскільки біль у лівій нозі знову прикував мене до ліжка. Я страждаю від цього болю відтоді, коли у мене вчепився цей клятий лев; зараз біль посилився, і я кульгаю більше, ніж завжди. Певно, у левових зубах є якась отрута, інакше чому ж зовсім загоєні рани знову відкриваються, причому — зауважте! — щорічно і в той же самий час.

На своєму віці я застрелив шістдесят п’ять левів, лишившись живим і неушкодженим, і чи не прикро, що якийсь шістдесят шостий зжував мою ногу, як шматок табаки! Це порушує природний перебіг речей, а я, окрім усіх інших міркувань, люблю порядок, і мені це дуже не подобається.

Окрім того, я хочу, щоб мій син Гаррі. котрий зараз працює в лондонській лікарні і готується стати лікарем, читаючи цю розповідь, відволікся хоча б на деякий час од своїх навіженств. Робота в лікарні, певно, іноді набридає і починає здаватися досить нудною — адже можна пересититися навіть розтином трупів. У всякому разі, розповідь моя для Гаррі нудною не буде і хоч на день-два внесе трохи різноманітності в його життя, тим більше, що я збираюся розказати найдивовижнішу історію, яка будь-коли траплялася з людиною. Це може здатися дивним, оскільки в ній нема жодної жінки, за винятком Фулати. А втім, ні! Є ще Гагула, хоча я не знаю, була вона жінкою чи дияволом. Але треба сказати, що їй було в крайньому разі сто років, і тому як жінка особливої цікавості вона не викликала, так що до уваги братися не може. В усякому разі, можу з певністю сказати, що в усій цій історії нема жодної спідниці.