— Яволь! Дозвольте йти? — виструнчився Шлезінгер.

Одержавши дозвіл, він крутнувся на каблуках і зник за дверима.

КАРЛ РОЗЕ

КАРЛ РОЗЕ

Це відбувалося одного з передвоєнних років у Харкові.

…Годинник відстукав дванадцяту, коли Петер вернувся додому, Мати ще не спала. Ніколи раніше не Траплялось, щоб він, не попередивши її, отак довго затримувався.

— Що сталося? — схвильовано запитала мати, помітивши пригнічене Петерове обличчя.

Він мовчки скинув пальто, повісив його на вішак і лише тоді роздратовано запитав:

— Де мій батько? Я більше так не можу. Я мушу знати — хто він! Мені не дають спокою різні припущення. Дехто натякає, наче тато мій утік до Німеччини. Скажи, це правда? Не хочу, щоб його вважали таким, як батька Рауля Болдмана зі своїми брудними зв’язками!

Мати зблідла, стиснуті губи затремтіли. Аж раптом рвучко випросталась і, наче струсивши з себе великий тягар, глухо сказала:

— Петер, ти вже дорослий і повинен знати всю правду. Відкрию сімейну таємницю: Карл Розе не є твоїм батьком… І ти не німець. Кров Петра Соколенка тече в твоїх жилах. Він загинув, ще до твого народження. Ми з ним познайомились за незвичайних обставин. Тоді я працювала хатньою робітницею в сім’ї Розе. Під час війни в 1914 році Карл Розе був тяжко поранений і потрапив у полон, а після звільнення пристав у прийми до заможної вдови у Харкові і влаштувався працювати на заводі.

То було ніби вчора… Жарке літо 1917-го. На світанку вийшла на подвір’я, щоб набрати з криниці води, і побачила: до дровітні забіг молодий чоловік. Тим часом на вулиці різко засюрчали свистки, мимо воріт погупали жандарми.

— Що ви тут робите? — запитала парубка.

— Шукаю своє щастя, — усміхнувся він сумно. — А може, ти моє щастя? Чи нещастя? Чого мовчиш? Іди, клич жандармів, скажи, що той, кого вони ловлять, ховається у твоїй господі.

— Я тут не господиня — наймичка.

— А хто ж твій господар?

— Карл Розе.

— Це той німець, що працює на паровозному?

— Він.