Фредерік усміхнувся, читаючи таке: «Як твої справи? Повідом мене в будь-який час, якщо кілька тисяч тобі допоможуть». Він глянув на дату — 18 квітня 1883 року — і розкрив другий конверт. Цього листа було датовано п'ятим травня. «П'ять тисяч знов поставлять мене на ноги. Коли можеш це зробити й любиш мене, вишли їх pronto — по-іспанському це «терміново».

Фредерік ще раз глянув на обидві дати. Безперечно, десь між 18 квітня і 5 травня Том зазнав краху. З гіркою посмішкою Фредерік перебігав очима іншого листа: «Поблизу острова Мідвей сталася аварія судна. Потонуло ціле багатство, якщо підняти його, — ти ж знаєш, — буде винагорода. Аукціон через два дні. Перекажи телеграфом чотири тисячі». А ще в одному листі повідомлялося: «Якби мені трохи грошей, я міг би вмістити їх в одне діло. Діло це велике, запевняю тебе. Таке велике, що я навіть не насмілюсь розповісти про нього». Він пам'ятає це діло — революція в одній з латиноамериканських країн. Він послав гроші, а Том вмістив їх у діло, а себе — в тюремну камеру, та ще й із смертним вироком на додачу.

Що ж, у Тома були добрі наміри, це вже правда. І він завжди вважав святим обов'язком висилати боргові розписки. Фредерік у задумі зважив на руці паку з розписками, немов хотів визначити, чи нема якої залежності між вагою паперу і сумами, що на ньому написані.

Він засунув шухляду і вийшов з кабінету. У вітальні він побачив велике крісло і Поллі, що навшпиньки виходила з кімнати. Томова голова відхилилася назад, він важко дихав, і на обм'яклому обличчі виразно видніли сліди хвороби.

V

V

— Я тяжко працював, — виправдовувався Фредерік перед Поллі того вечора на веранді, не здогадуючись, що людина починає виправдовуватись лише тоді, коли справи її кепські. — Я робив усе, що підверталося під руку, — а чи добре, хай скажуть інші. І за це мені сповна заплачено. Я дбав про інших, та й себе не забував. Лікарі кажуть, що ще не бачили такого здоров'я у людини мого віку.

Що ж, попереду в мене майже половина життя, адже ми, Треверси, довговічні. Я дбав про себе і, як бачите, маю чим похвалитись. Життя я не змарнував. Я зберіг своє серце й кровоносні судини, хоч небагато людей могло б похвалитись, що зробили стільки ж, як я. Гляньте на цю руку. Міцна, га? Вона буде така й через двадцять років. Бо ж і кажуть: за більшим поженись та й того рішись.

Поллі одразу зрозуміла, яке образливе порівняння криється за його словами.

— Ви дістали право писати «шановний» перед своїм ім'ям, — згорда спалахнула вона. — А мій батько — справжній владар. Він таки жив. А ви хіба жили? Чим ви можете похвалитися? Акції та бони, будинки та челядь… Фе! Серце, судини, міцна рука… І це все? А чи жили ви просто так, заради самого життя? Чи зазнали страху смерті? Та про мене ліпше пуститися берега й зовсім себе занапастити, аніж тисячу років прожити, пильнуючи свого шлунка і боячись вогкості. Від вас залишиться порох, а від мого батька — попіл. Оце ж і різниця.