Таки дав, і з'їсти я з'їв, але співати про це — то вже інша річ.

Ак:

Тобі ж не важко було співати про зорі. Подивись тепер на наші кийки та каменюки, що ними ми вбиваємо звірів на м'ясо. Подивись на печери, де ми живемо, на Камінь, де ми приносимо жертви. Хіба ти про все це не хочеш пісень складати?

Оун:

Може, я й про це складатиму тобі пісні. Але от зараз, коли я силкуюся заспівати про оленячу печінку, слова не народжуються в мені. Я тільки й можу: «О печінко! О червона печінко!»

Ак:

Це добра пісня: ти бачиш, що печінка червона. Вона таки червона, як кров.

Оун:

Але я люблю печінку тільки їсти.

Ак:

А все ж таки це добра пісня. Коли місяць буде уповні, ми заспіваємо її коло Каменя. Мн битимемо себе в груди й співатимемо: «О печінко! О червона печінко!» І всі жінки в печерах налякаються.

Оун:

Я не хочу, щоб пісня про печінку була моя. Хай це буде Окова пісня; хай плем'я каже: «Ок склав цю пісню!»

Ок:

Еге! Я буду великий співець; я співатиму про вовче серце: «Дивіться, воно червоне!»

Ак:

Ти дурень і горлатимеш тільки: «Гей-гей!», як і твій батько до тебе. А Оун має скласти мені пісню про мого кийка, бо жінки слухають його пісень.

Оун:

Я не складатиму тобі пісень ні про твого кийка, ні про твою печеру, ні про печінку олениці. Еге ж! І хоч ти не даси мені м'яса, я житиму сам у лісі, їстиму насіння трав, ну та й кролів, що їх так легко ловити. А спатиму на вершечку дерева і щовечора співатиму: