— А опісля, щойно він влаштувався на залізниці, — власній вашій залізниці, — його звільнено й зовсім без причини, — зачіпливо сказав Кеннеді.

— Отже й не так, — хутко відповів той. — Я викликав його до себе в контору й балакав з ним півгодини.

— Ви його звільнили за непридатність?

— Помиляєтесь. За неморальність. Доктор Кеннеді скрипуче зареготав.

— А хто в біса уповноважив вас бути за суддю й за присяжного? Хіба володіння землею дає вам право контролю над безсмертними душами тих, хто на нас працює? От я у вас за лікаря. Чи ж не збираєтесь ви поставити мене взавтра перед вибором: відмовитися або від віскі з содовою, або від вашого покровительства? Ні, Форде, надто вже поважно ви ставитесь до життя. Пам'ятаєте, як Джо вскочив у халепу з контрабандою (він тоді ще у вас не працював) і написав вам цидулку, просячи заплатити за нього штраф? Ви й пальцем не ворухнули, і він одробив своїх шість місяців на рифі. Отже, зауважте собі, — тоді ви кинули Джо Гарленда напризволяще. Ви його притоптали, і то жорстоко. Я й досі не забув, як ви вперше прийшли до школи, — ми мешкали в пансіоні, а ви приходили з дому, — і вас належалося висвятити. Кожен новак, як ви, певне, пам'ятаєте, мав тричі пірнути в басейн. Але ви не одважились: запевняли, що не вмієте плавати. Ви перелякалися, почали верещати…

— Так, я це пам'ятаю, — спроквола одмовив Персіваль Форд. — Я злякався. І збрехав. Бо плавати я вмів… Просто я злякався.

— А пам'ятаєте, хто вас відстоював? Хто брехав разом з вами, завзятіше навіть од вас, і присягався, що ви не вмієте плавати? Хто скочив до басейну і витяг вас, коли ви перший раз пірнули, і кого хлопці мало не втопили, коли розшолопали, що ви таки вмієте плавати?

— Звісно, пам'ятаю, — холодним тоном відповів Форд. — Але шляхетний вчинок у дитинстві — не спокута за подальше розпусне життя.

— А він ніколи не вчиняв вам кривди — тобто особисто, безпосередньо вам?

— Ні, — відказав Персіваль Форд. — Саме це і захищав мене од будь-яких закидів. Особистої неприязні я до нього не маю. Він — нікчемний чоловік, от і все. І життя провадить нікчемне…

— Інакше кажучи, він не одної з вами думки про те, як треба жити, — урвав його лікар.

— Хай буде, як ви кажете. Та не в словах річ. Він нероба…

— І небезпідставно, — знов перебив той, — коли врахувати, скільки разів ви позбавляли його праці.

— Він розпусник…

— Е, годі, Форде! Облиште цей повсякчасний приспівок. Ви — новоанглієць; Джо Гарленд — напівканак. Кров у вас ледь тепла, а в нього — гаряча. Він дивиться на життя так, а ви — інак. Він іде крізь життя сміючись, танцюючи, виспівуючи, щиро й безкорисливо, мов те дитя; і всі — йому друзі. А ви скидаєтесь на молитовне колесо, що котиться собі помалу; ваші друзі — праведники, тобто ті, хто погоджується з вашим розумінням праведності. А як направду, то й хтозна. Ви живете ніби той пустельник. А Джо Гарленд — як щирий друзяка. Хто бере більше від життя? Кожен, бачте, має від життя свою платню. Якщо платня мізерна, то ми кидаємо роботу, яка, повірте, є свідомим самогубством. Джо Гарленд помер би з голоду на платні, яку дістаєте від життя ви. Його, треба вам знати, викроєно на зовсім інший кшталт. Так само й ви померли б з голоду, дістаючи його заплату — пісні, кохання…