Як і більшість житців Пустелі, воно рано дізнало голоду. Надійшов час, коли не тільки батько перестав приносити м'ясо, але й у матері молока не стало. Спершу вовченята пищали й скавуліли та переважно спали, а тоді прийшла справжня голодна дрімота. Скінчилися сварки, гризня, сердите гарчання і спроби дістатися до світлої стіни. Вони спали, і життя в них поволі доблимувало й згасало.

Одноокий впав у розпач. Він скрізь нишпорив, і шастав, і мало спав тепер у печері, де стало так сумно й нудно. Вовчиця теж покинула своїх дітей і вийшла шукати поживи. В перші дні після народження вовченят Одноокий частенько навідувався до індіянського табору й грабував кролячі сильця, та коли сніг розтанув, річки скресли, індіяни пішли собі далі, і це джерело їжі зникло для нього.

Коли сіре вовченя повернулось до життя й почало знову цікавитись далекою білою стіною, воно виявило, що населення його світу дуже зменшилося. Залишилась тільки одна сестра. Решта вовченят зникла. Коли він оклигав, то мусив сам гратись, бо сестра не могла вже ані підвести голову, ані поворухнутись. Його маленьке тіло круглішало від м'яса, що він тепер їв, але для неї їжа прийшла занадто пізно. Вона спала, не прокидаючись, і в маленькому кістяку, обтягненому шкурою, життя блимало дедалі слабше, аж поки, нарешті, загасло й зовсім.

Потім надійшов час, коли сіре вовченя перестало бачити батька: він більше не з'являвся через стіну, не зникав за нею і не спав у проході. Це трапилось наприкінці другого періоду голодування, що був не такий жорстокий. Вовчиця знала, чому Одноокий більше не повертався, але вона не могла розказати вовченяті того, що бачила. Полюючи здобич на лівому рукаві струмка в тій місцевості, де жила рись, вона бігла вчорашнім слідом Одноокого. І тут вона знайшла його самого, або, вірніше, те, що залишилось від нього. Знати було, що недавно тут стався запеклий бій, і рись, здобувши перемогу, побігла до себе в нору. Вовчиця знайшла цю нору, але, пересвідчившись, що рись усередині, не зважилась увійти туди.

Після цього вовчиця перестала полювати на лівому рукаві струмка. Вона добре знала, який страшний і лютий звір ця рись, а до того ж у рисі в норі був молодий вивід. Півдесятка вовків можуть дуже легко загнати рись на дерево, хоч би як вона пирхала та їжилась; але зовсім інша річ спіткати її одному вовкові, та ще й коли в неї за спиною голодний вивід.

Проте Пустеля — завжди Пустеля, і мати це мати, відчайдушно дбайлива і в Пустелі, й поза нею, і неминуче повинен був настати такий день, коли вовчиця заради свого сірого вовченяти наважиться піти вздовж лівого рукава, до нори серед скель, назустріч розлюченій рисі.