— Вабам вабіска іп піт та! (Дивіться, які білі зуби!)

Усі голосно зареготали й стали підбивати його на вовчука. Рука опускалася все нижче, а в звіряті розпалилась боротьба інстинктів. Його поривали два бажання: і скоритись, і битись. Він пішов на компроміс. Він скорявся, доки рука не торкнулась йому тіла, а тоді його зуби, клацнувши, вп'ялися в неї. У ту ж мить він дістав доброго удару по голові, від якого повалився на бік. Бажання битись умить зникло. Він був тільки малим вовченям, і інстинкт покори взяв у ньому гору. Він сів на задні лапи й заскімлив. Але індіянин, якого він укусив, розсердився. Вовчук дістав удару ще з другого боку і, сівши, заскімлив дужче.

Всі четверо індіян зареготали голосніше, і навіть той, що його вкушено. Вони всі поставали навколо й сміялися з нього, а він скавулів з болю й переляку. Раптом він щось почув. Індіяни почули також. Але вовчук знав, що це таке, і, на довгій ноті увірвавши скавуління, в якому вже забриніло торжество, мовчки почав ждати свою матір, люту й несамовиту, яка нічого не боялась і вбивала всіх живих істот. Вона почула крик вовченяти і мчала йому на допомогу.

Одним стрибком вовчиця опинилася серед них. Оскаженіла, готова хоч би й на що заради сина, мала вона не. чуже приємний вигляд. Зате ця її оборонча лють була саме до втіхи вовчукові. Радісно заскавучавши, він кинувся до неї, а люди похапливо відступили на кілька кроків. Вовчиця стала між своїм сином і людьми. Шерсть у неї наїжилась, у горлі хрипіло приглушене гарчання, розлючена морда погрозливо сіпалась, ніс увесь ізморщився.

Враз один з індіян здивовано вигукнув:

— Кічі!

Ото й усе, що він сказав, але вовчиця одразу вся якось принишкла на цей вигук.

— Кічі! — знову вигукнув індіянин, цього разу вже гостро і владно.

І тоді вовчук побачив, що його безстрашна мати, ця вовчиця, припала животом до землі і на знак миру тихо заскавучала й замахала хвостом. Він нічого не розумів. Його опанував страх. Інстинкт його не завів. І мати це ствердила. Вона так само виявляла свою покору людині.

Той, хто говорив, підійшов до вовчиці й поклав руку їй на голову. Вона не вкусила й не намірялася вкусити його, а тільки нижче припала до землі. Надійшли й інші Індіяни, оточили її, торкали, гладили, а вона и не думала опинатись. Вони були дуже збуджені, і ротами своїми знімали великий галас. Однак нічого небезпечного в цих звуках вовчук не вбачив і, притулившись до матері, так само намагався виявити свою покору, хоч подеколи ще наїжувався.

— Це й не диво, — казав індіянин. — Батько її був вовк. Щоправда, мати була собака, але хіба мій брат не прив'язував її в лісі на три ночі під час тічки? Через це батько Кічі — вовк.