Становище змінилося. Тепер над кісткою гарчав, наїжившись, Білозуб, а Бесік стояв трохи збоку, думаючи про відступ. Він не наважився битися з молодим, швидким, як блискавка, собакою, сумно відчуваючи, що він старий і кволий. Його спроба зберегти свою гідність була направду героїчна. Спокійно обернувшись спиною до молодого собаки й до кістки, начебто все це не гідне його уваги, він велично пішов геть. І тільки щезнувши з очей, спинився він і почав зализувати собі криваві рани.

Після цього випадку Білозуб набрався ще більшої самовпевненості й гордощів. Він тепер спокійніш походжав серед дорослих собак і не так уже перед ними поступався. Не те, щоб він заводився гризтись, зовсім ні, — просто він вимагав поваги до себе й боронився права вільно йти своєю дорогою і не звертати іншому собаці. Він хотів одного тільки — щоб на нього зважали. І ним уже більше не ганьбували й не нехтували його, як інших цуценят, хоч би й тих, що були разом з ним у запрягу. Вони мусили звертати з дороги дорослим собакам, утікати від них, а то й віддавати їм свою пайку м'яса. Але до Білозуба, вовкуватого, самотнього й понурого, що майже ніколи ні на кого не дивився, страшного й хижого на вигляд, — до нього дорослі собаки поставились, як до рівного. Вони швидко зрозуміли, що треба дати йому спокій, не виявляючи ворожості і не заходячи з ним у приятельство. А що вони не чіпали його, не чіпав і він їх, і після кількох сутичок обидві сторони переконалися, що таке становище найкраще всіх задовольняє.

Якось серед літа Білозубові трапилась несподівана пригода. Він ходив з мисливцями полювати на лося і, коли повернувся, побачив скраю селища нового намета. Потрухцювавши своєю безгучною ходою туди на розглядини, він здибав там Кічі. Білозуб зупинився і подививсь на неї. Хоч ледве-ледве, а проте він пам'ятав її, зате вона забула його цілковито. Кічі оскалила зуби й грізно загарчала, і враз його спогади прояснились. Перед очима постала і його щеняча пора й усе, з чим пов'язане було це гарчання. Допоки не запізнався він з богами, Кічі була для нього наче осереддя всесвіту. Повернулось давнє почуття і зворушило його. Він радісно кинувся до матері, але вона зустріла його вискалом зубів і до кістки прокусила йому щоку. Білозуб нічого не второпав. Ошелешений і приголомшений, він відскочив назад.

Щодо Кічі, то вона зовсім не була винна. Вовчиці забувають своїх вовченят, коли їм минає десь так рік. Отой; і Кічі забула про Білозуба. Він був чужий їй і небажаний. Вона знов мала дрібних дітей, і це, зрозуміла річ, давало їй право вороже ставитись до будь-яких приходнів.