Ця несподіванка, зрозуміло, дуже налякала Синаша. Всі жахливі оповідання про росіян, які він чув і які могли тільки навіяти страх перед ними, тепер яскраво ожили в його пам'яті. Вже те, що росіяни затримали шхуну, було недобре, але щоб вони відірвали його від товаришів — така страшна доля йому й уві сні не снилася.

— Будь молодцем, Синашу! — гукнув до нього капітан, коли шлюпка відпливала від борту «Мері Томас». — І кажи тільки правду!

— Авжеж, сер! — жваво відповів хлопець, силкуючись нічим не виявити свого ляку. Не позбавлений національної гордості, він соромився показати себе боягузом перед цими чужинцями-ворогами, цими дикими російськими ведмедями.

— Та будь тшемний! — докинув німець-стерник, і його хрипкий голос пролунав над водою, немов гук корабельної сирени.

Синаш помахав на прощання рукою, і його товариші, що стояли біля поруччя, відповіли йому підбадьорливим гомоном. У шлюпці його посадовили на кормі, і він почав придивлятись до лейтенанта. Той був з вигляду, кінець кінцем, зовсім не дикун, нітрохи не схожий на ведмедя, людина як людина, вирішив Синаш, та й матроси нічим не різнилися від усіх інших військових матросів, яких він будь-коли бачив.

І все-таки, коли хлопець ступив ногами на сталеву палубу сторожовика, йому здалося, ніби він увіходить У тюремну браму. Кілька хвилин він лишався без ніякого нагляду. Матроси підняли з води шлюпку і підвісили її на шлюпбалках. Потім з труб бухнула хмара чорного Диму, і вони рушили до Сибіру, який не сходив Синашеві з думки. Хлопець бачив, як «Мері Томас» рвучко розвернулася, коли її шарпнула буксирна линва, і бічні ліхтарі шхуни, червоний та зелений, почали підноситися й опадати на височенних хвилях. Від того сумного видовища очі йому набігли слізьми, але… але саме в цю мить підійшов лейтенант, щоб відвести його до командира, і він відразу виструнчився й міцно стис губи, наче це для нього звичайнісінька річ і йому не первина потрапляти до Сибіру.

Каюта, де сидів командир, скидалася на палац супроти непоказних комірчин на «Мері Томас», а сам командир у золотих галунах, набундючений, здавався вельможною особою, зовсім не схожого на того простого чоловіка, що водив їхню шхуну за табунами котиків.

Тепер Синаш швидко дізнався, навіщо його взяли на борт сторожовика, і на допиті, що тривав таки довгенько, говорив тільки щиру правду. Правда була безпечна для них, а от брехня могла б нашкодити. Він знав лише те, що вони били котиків далеко на півдні у вільних водах, а потім запав туман і безвітря, саме як вони наблизилися до лінії кордону, і що цю лінію вони перетяли дрейфуючи. Знов і знов Синаш твердив, що вони не спускали жодної шлюпки й не вбили жодного котика за останній тиждень, відколи дрейфували по заборонених водах. Та командир вирішив, що хлопець плете брехні, і став залякувати його грізним тоном. Він то погрожував йому, то влещав його, але, не змігши похитнути Синашевої твердості, звелів вивести хлопця геть.