Діти гетто мають усі дані вирости на доброзвичайних громадян, та гетто, мов розлючена тигриця, накидається на своїх дитинчат і плюндрує всі їхні таланти, тлумить сміх та радість, і ліпить з недобитків безпорадні, незугарні, принижені створіння, гірші за диких звірів.

Як саме це відбувається, я докладно описав у попередніх розділах, а тепер послухаймо, що каже з цього приводу професор Гакслі:

«Кожен, кому відомі умови життя у великих промислових містах, чи то в нашій країні, чи в інших, знає, що більшість населення живе там у стані, який французи називають la misиre[51]. Це той стан, коли бракує їжі, тепла й одягу — речей, необхідних для нормальної життєдіяльності організму; коли чоловіки, жінки й діти змушені товктись у якихось норах, де для пристойного життя відсутні найелементарніші санітарні передумови; коли єдині приступні розваги — це грубощі та п'янство; коли страждання у вигляді голоду, хвороб, фізичної недорозвинутості та моральної деградації зростають за законом складних процентів; коли навіть чесна й запопадлива праця не рятує людину від кінця в жебрацькій могилі».

«Кожен, кому відомі умови життя у великих промислових містах, чи то в нашій країні, чи в інших, знає, що більшість населення живе там у стані, який французи називають la misиre[51].

Це той стан, коли бракує їжі, тепла й одягу — речей, необхідних для нормальної життєдіяльності організму; коли чоловіки, жінки й діти змушені товктись у якихось норах, де для пристойного життя відсутні найелементарніші санітарні передумови; коли єдині приступні розваги — це грубощі та п'янство; коли страждання у вигляді голоду, хвороб, фізичної недорозвинутості та моральної деградації зростають за законом складних процентів; коли навіть чесна й запопадлива праця не рятує людину від кінця в жебрацькій могилі».

В таких умовах для дітей нема просвітку. Вони мруть, наче мухи, а як виживають, то лише ті, що мають надмір життєвих сил і здатність пристосовуватись до навколишнього розкладу. Що таке родинне життя — вони не знають. В барлогах і печерах, де вони живуть, вони призвичаюються до непристойного й сороміцького. І як розкладається їх інтелект, так розкладаються й тіла їхні від бруду, перелюднення й недоситу. Коли батько й мати живуть з трьома-чотирма дітьми в одній кімнаті, і діти вночі по черзі чатують, відганяючи пацюків від поснулих; коли ті діти зроду не наїдались і живуть мало не по вуха у нужі, — то легко собі уявити, що за люди виростуть з тих дітей.

Ось поженились молодята і заходились гараздувати в одній кімнаті. З роками сім'я зростає, а прибутки — ні, та й то ще чоловік десь має велике щастя, коли все при здоров'ї і втримується на роботі. Отже, знаходиться одна дитинка, а там і друга. Треба б більше місця; але ці маленькі ротики й тільця вимагають додаткових витрат, — значить, про вільніше житло годі й гадати. А дітей прибуває, і вже в кімнаті нема де повернутися. Дітвора цілий день вганяє вулицями, а коли сповниться їм років по дванадцять-чотирнадцять, проблема житлової площі стає особливо гостра, і вулиця поглинає їх назавжди. Хлопець, коли пощастить, може, й прилаштується де в мебльованих кімнатах, і взагалі сякі-такі шанси він ще має. Але от перед дівчиною в чотирнадцять-п'ятнадцять років, змушеною покинути батьківський дім, чи то пак кімнату, і здатною заробити в найліпшому разі п'ять-шість мізерних шилінгів у тиждень, — один тільки шлях. І в цього шляху гіркий кінець, як от у тієї жінки, що її труп поліція знайшла під дверима одного дому на Дорсет-стріт в Уайтчепелі. Було їй шістдесят два роки, торгувала вона сірниками. Безпритульна, недужа, сама, як палець, в свою останню годину, померла вона вночі, просто неба, мов дика звірина.