— Розберуться, — мстиво сказав він.

— Хто розбереться? — “Волгар” відчув, що з дурнем власником миром не порозумієшся.

— Міліція. ДАІ.

— Де ти їх візьмеш? За кущем, чи що? Тут не Москва, телефонів немає.

— А телефони й не потрібні… — Олександр Павлович проголосував “Жигулям”, що проїжджали мимо, своєму “брату-власнику”, той не гаючись загальмував.

— Стукнулися?

Запитання було ні до чого. Олександр Павлович, не відповідаючи, приступив до діла:

— Ви до Загорська?

— Ну.

— Там, на в’їзді, пост ДАІ є, знаєте? Скажете їм, щоб надіслали інспектора. І швидше, якщо можна.

— Є, покваплю… — “Брат-власник” помчав підганяти міліцію, а Олександр Павлович запитав “волгаря”:

— Ти хоч розумів, що в аварію лізеш, умільцю?

— Сам ти вмілець, — огризнувся “волгар”.— Дистанції не дотримуєшся. Бачив, що я на обгін пішов…

— Хто на обгін на повороті йде?

— Тебе не спитали!

На цьому “волгар” вважав розмову завершеною, сів до себе в машину, демонстративно хряпнувши дверцятами. І Олександр Павлович теж до себе сів.

“От невезіння, — думав він. — Оце так покаталися… Адже Лера з Наташею чекають. — Він подивився на годинника: назначені їм півгодини минули, їх як не було, — ну нічого, почекають, підуть назустріч, тут вже недалеко, півдороги до них я проїхав”.

Певне, “брат-власник” зустрів інспектора ДАІ задовго до Загорська: його жовтий, з синім написом на колясці мотоцикл під’їхав до місця аварії хвилин через п’ятнадцять. Весь цей час Олександр Павлович і пихатий шофер сиділи по своїх авто і дипломатичні стосунки не відновлювали.

Інспектор — лейтенант міліції — зупинився на узбіччі: якраз між “Волгою” і “Жигулями”, пригасив двигун, зняв білий шолом, кинув його в коляску. Однак з мотоцикла не злазив, витримував характер. До речі, пошкодження на обох машинах він добре бачив.

— Товаришу лейтенант, — перший почав вести мову Олександр Павлович, — він же на подвійний обгін пішов, а назустріч автобус, так цей тип поліз переді мною, я в нього і вмазав…