Олександрові Павловичу було однаково: прем’єра — не прем’єра. Атракціон він сто разів прогнав, фінал — також, накладок не боявся.

Перше відділення дивитися не став — ще побачить, мало не півроку разом відпрацьовували, — сидів у гардеробній: грішу на обличчя майже не клав, так — трохи пудри, щоб шкіра не блищала, тому поспішати було нікуди, робити нічого. Тільки й чекати, коли Грант оголосить антракт: у гардеробній висів динамік, все, що на манежі відбувається, чутно.

Не полишала думка: чого приходила Валерія?

Скільки днів уже минуло, жодного разу відтоді не телефонували одне одному: була б па її місці інша — давно забув, з голови викинув. Так і було — завжди. А цього разу — осічка? Та ні, наче все вирішено правильно, ніякого жалю. Ну, хай не з арифметики задачка — з алгебри, але все-таки її розв’язано, чи не так?

А чому з відповіддю не сходиться?

Думав:

“Покохати мене неземною любов’ю вона не могла — це виключено, тут я не спокушаюся. Зачепила історія з “портсигаром”? Ні, “портсигар” лише привід для того, щоб прийти. Може, у Валерії почуття власника заговорило: як так, моє — і упливає? Може, звичайно. Хоча навряд. Вона була абсолютно щира, голову даю на відсіч. Тоді що? Як і я, боїться дисбалансу? Але, судячи з усього, вона завжди легше легкого йшла на дисбалансировку добре збалансованих стосунків з моїми попередниками… Сказала: Наташа в мене закохалася. Так, Наташу шкода. А якщо і справді Валерія “все усвідомила”? Якщо вона зрозуміла, що я для всіх — золото: і для неї, і для Наташі? Ох, любиш ти себе, аж позолотив! До речі, не виключено, що зрозуміла. Тому й прийшла. Втім, я правий: наскільки її вистачить? Де гарантія, що надовго? Отож-то.

В цей час Грант в манежі розкотисто оголосив:

— Антр-ракт!..

В динаміку цс вийшло менш ефектно: динамік хрипів, як застуджений.

Олександр Павлович, внутрішньо вже готовий до виходу, одягнув відмінно випрасуваний фрак — знав, що сидить він на ньому як рідний, як на якомусь графі, що з’явився зачаровувати дам па перший бал для Наташі Ростової, — спустився вниз. Завіса була напівспущена, і Олександр Павлович задоволено побачив, як уніформісти і асистенти швидко і злагоджено кладуть на манеж розмальовану пластикову підлогу. Ближче до форгангу підкотили на візках апаратуру — для початку атракціону. Дівчата-асистентки в блискучих бікіні, з страусовими кольоровими пір’їнами на однакових білявих перуках, що швидко ходили взад-уперед: грілися. На відміну від Олександра Павловича, гриму на обличчі кожної вистачило б на п’ятьох.

Підійшов Грант.