Палій, як і інші гості, з захопленням дивився на фру Інгрід. Ця висока струнка жінка приваблювала зрілою, непоказною красою. Манера триматися, відкрита, щира посмішка, тонке почуття гумору, якого в більшості так не вистачає чоловікам, особливо, коли вони збираються на урочистий обід до свого безпосереднього начальника, все це озонувало атмосферу застілля. Колись каштанове, а можливо, навіть вогненно-руде волосся фру Інгрід тепер було зовсім сиве, але це не старило її. Певне, тому Павло Кайтанович кілька разів ловив себе на думці, що хазяйка жартує, приховуючи свою молодість під сивою перукою. Йому хотілося зробити приємне цій жінці і він сказав:

— У нас на Україні теж зустрічається такий тип жінок.

— Який саме? — перепитала, трохи кокетуючи, Інгрід.

— Північний, варязький. Ці жінки переважно вирізняються мужністю, здатністю до подвигу і самопожертви.

— Повірте, — вона щиро розсміялась, — жінки, мабуть, не схвалили б моєї відвертості, але я скажу: всі ми страхополохи. Я особисто більше пасувала перед труднощами, аніж…

— Ін, — звернувся до неї чоловік, — а де наші карти? Мабуть, час скласти партію в бридж. Ви як, шановний пане консул, не заперечуєте? Поштмейстер Вогер стомився, йому довелось кілька діб пронести без сну — приймав клопітне поштове господарство.

— Так, панове… Якщо це можливо і, коли це не образить фру Інгрід, то я б оце залишив вас і завалився спати. Пробачте, фру Інгрід, я, напевне, відкланяюсь. — Він поцілував хазяйці руку і не дуже твердим кроком рушив до дверей.

Інгрід подала чоловікові карти, прибрала з ломберного столика вазу з восковою ружею і слідом за Вогером вийшла до передпокою.

— Пробачте, фру Інгрід, — весь час повторював поштмейстер, — я, мабуть таки, випив зайвого чи то ваша брага на диво хмільна.

Зачинивши за поштмейстером дворі, Інгрід пішла на кухню. Там вже працював кок зі шхуни сюсольмана Юн Греплі.

— Не турбуйтесь, фру Інгрід, — сказав він, побачивши, що хазяйка одягає фартуха. — Посуд за мною.

— Я вам трохи допоможу.

— Ні, фру Інгрід, це завжди було моїм ділом. Навіть у школі кухарів, коли б не кинули жеребок, посуд діставався мені, і я вже перестав противитися долі. Сідайте, відпочиньте. Я миттю!

Тарілки, чашки, блюдця замелькали в його руках так, ніби Юн Греплі був не кухар, а цирковий жонглер. Інгрід дивилась на хлопця і посміхалась. Він чимось нагадував їй Ролфа. Такий, як і той, довгорукий, недоладний, з сліпучою посмішкою, що була здатна обеззброювати. Вона присіла до вікна, закурила. «Треба буде неодмінно сходити до Ролфа. Впорядкувати його могилу. Певне, тепер її відшукати буде нелегко. Адже стільки років минуло, стільки зим валило на неї снігом, сонце і вітер трамбували на ній льодові насти. Ох, Ролфе, Ролфе!..»